Фенька. А ви в суботу збираєтесь на охоту?
Панич (застановлю[ю]чисъ у хвіртці). Збираюся, а що?… А ти почом знаєш?
Фенька. Сорока на хвості принесла.
Панич. Хвалилася Химка?
Фенька. Не знаю, можеть, і она…
Панич, неймовірно глянувши на неї, поривається іти.
Возворочайтесь в суботу увечері – вовка поймаєте!
Панич ще раз подивився на неї і. нічого не сказавши, скрився за хвірткою у дворі.
Его хорошо я пригадала!.. Он страх ревнивий какой. Вот-то будеть охота, як возворотиться! А он возворотиться, непремінно возворотиться… Он в своїй Химці душі не чуєть… віре їй во всьом… Вот і посмотрить, какая она верная!.. Ха, ха, ха!.. Вона і меня приглашала… Непременно пойду посмотреть, какая то будеть охота, як будуть вовка ловить… Достанеться вовкові, та не миньоться і вовчисі!.. Вот вам, анахтемскія душі, первая от меня зарубочка!.. Одвадитъ он тебя, растреклятий син, засматриваться на других!.. Посмотрим, хто верх возьмьоть… Посмотрим…
Заслона
– СПРАВА ДРУГА —
У павичевих горницях. Велика хата. З лівого боку вподовж стіни стоїть довгий диван, біля його стіл і декілька стульців; з правого боку – двері у другу хату, паничеву опочивальню, вона ж і кабінет. Палажка і Химка сидять на дивані біля столу, на котрім стоїть самовар.
Вихід І
Xимка. Тіточко! наллю я вам ще стаканчик; поки не смерклося – випийте.
Палажка. Про мене, хоч і налий! Люблю я той чай пити. І літом, і зимою люблю: літом він холодить, а зимою – гріє.
Xимка (наливши, загляда в самовар). От уже й погас. Як почне смеркаться, треба буде другий раз настановити. Гості ж, певно, не обманять – прийдуть.
Палажка. О-о, вони до того торгу і пішки!
Xимка. Не зовсім воно так буває. Он Феньку прохала, а – бачте, не прийшла.
Палажка І Фенька прийде. Підожди, як хлопці на поріг – і вона прибіжить.
Xимка. Я помічаю, що вона на мене чогось сердиться, а чого – не знаю.
Палажка. Потурай їй! Хіба вона на одну тебе ремствує? – На увесь мир! їй усюди погано… Збилась з пантелику дівчина та й не налучить на добру путь.
Xимка. Та чого ж його сердиться? От і мені часом буває так гірко, так тяжко! а проте – посумуєш сама собі та й облишиш… А щоб на других сердиться – ніколи!
Палажка. То ж ти. Ти інше серце маєш. Добре воно у тебе з самого роду, а Фенька – злюча. Я тобі по правді скажу: ти її остерігайся. Вона недобра і може лихого тобі заподіяти.
Xимка. Через віщо? Я ж їй, здається, нічого такого не зробила, щоб їй слід на мене мститися.
Палажка. То ти так думаєш, а вона інше гадає… Чого, бач, до тебе упадає Іван, а не до неї!.. От її зло і розбира.
Xимка. Хіба я його від неї переманювала?
Палажка. Ну, піди ж ти! І я казала, так не йме віри. Я вже їй товпичила, що на такого, як її Іван, ти і не подивишся… Що воно за чоловік? Ледащо городське, та й годі! Хвалька з себе видає та наряджається, як той павич, щоб другим у вічі кинутись, – ось, мов, ми які! А навсправжки – слова доброго не стоє!
Xимка (задумано). Бог його знає… На весіллі його вперше стріла… Красивий такий та веселий… Залицявся, у танок повів… Що ж мені – плювати було йому у вічі, чи що?
Палажка. Та облиш турбуватися про Феньку: безпутна дівчина, та й годі! Така вже змалку зародилася, – добра нікому не жадає.
Xимка. Господь його знає… Як подумаєш про своє життя – така завіна ухопе!.. Матір обдурила, кинула рідну оселю, пішла… куди? нащо?… Ох, тіточко, якби ви знали все!
Палажка. А в тебе мати ще жива?
Xимка. Були живі, як кидала, а тепер – не знаю… Прокляла мене мати і вістки об собі ніколи не подає. А знаєте, так би хотілося коли-небудь хоч невеличкою пташечкою перекинутися та полетіти до рідної оселі, подивитися, що там робиться!..
Палажка. А давно ти з дому?
Xимка. От уже третій рік на покрову кінчиться.
Палажка. Давно.
Xимка. Давно, тіточко.
Палажка. А дома ще хто-небудь зостався?
Xимка. Брат… Тепер йому уже чотирнадцять минуло, та невеличка сестра Орися. Я сама найстарша. Були і після мене, та померли… А я от зосталася на лихо матері. Хіба вона такого ждала від дочки?
Палажка. Що ж то, панич так до серця прийшовся?
Xимка. Яке там? Дурна була, дурний розум мала… Убожество, бачите, нас заїло; страшне убожество! Після батька ми зосталися невеличкими; а нас було п'ятірко. Добра ж того – тільки хата з огородом… Батько, значить, дворовим були. Як вийшла воля, то його покійний пан і наділив огородом. Задворові наділ получили, а дворові – нічого… Ну, звісно, поки був живий батько, то землю у других брали, – ми нужди й не знали… А може, і тоді нужда була, та ми, як малі були, то того не примічали; а як умер – то злидні нас з усіх боків так і укрили!..