Палажка. Ще б пак! Де вже одній матері з малими дітьми та нужди не терпіти?
Xимка. Вірите, – часом шматка сухого хліба не доставало! а про одежу уже і казати нічого. Звісно, на нас мати сердилася, часто гримала, а найбільше на мене, бо я найстарша була… Не привертало оце нас до матері: ми все її сердитою щитали. А вона, може, й сердилася від того, що як не билася, як не клопоталася, а куди не кинь, то все недостача. Недаром кажуть, що добро тільки робить людей добрими, а злидні та лихо – злими… Поки я мала була, то боялася не слухатися матері, а стала підростати… Хотілося молодій, як і другим, пожити, часом і погуляти, нарядитися не в те дрантя, в якому мене водили.
Палажка. Звісно, як молодій дівчині.
Xимка. Подруги, дівчата, бувало, як зберемося, то все плещуть: та тебе, Химко, якби нарядити краще, то ти б як та панночка виглядала… Тут і хлопці почали задивлятися-зачіпати… Я й справді вбила собі в голову, що я красива… А тут і панич приїхав на літо додому.
Палажка. Оцей самий?
Xимка. Та цей же… Він десь учився, чи що, та ото вже, скінчивши науку, прибув на батьківське добро відпочити. Непоказний він з себе, – от як бачите, – високий, сутуловатий, та тільки добрий, обхідчастий зо всіма. Стрів якось мене, почав зо мною розмовляти… А далі почав присоглашати їхати з ним у город, за хазяйку бути… От моя дурна голова і пішла кругом від думок!.. Довго я не подавалася, – як таки кинути матір та поїхати з паничем? Що люди скажуть та що й мати заспіває?
Палажка. Звісно, звісно… Перший ступінь завжди страшний!
Xимка. Почало літо минати, панич ще більше пристає. Я тобі й те, я тобі й друге: і одежу справлю гарну, городянську, і плату тобі положу таку, що, як не схочеш у мене жити, то щоб нужди ніякої не знала; а в мене жити буде тобі добре, будеш сама собі хазяйкою і господинею… А як же я матір покину? – питаю. – Так, каже, я тобі скажу, коли буду їхати, а ти вийди за хутір; я тебе візьму з собою, та й поїдемо… Завдав мені загадку таку, що я не спала й не їла, аж на лиці змарніла!.. Помітила мати. – Чого се, питає, – недужа, чи що?… Мовчу, бо як його похвалитися матері?
Палажка. Та звісно.
Xимка. А тут і час паничевого виїзду наближається… Завтра, каже, перед вечором їду. Виходь… Вийшла я і не за тим, щоб з ним їхати, а щоб йому сказати, що я не поїду. Як же почав він мене умовляти та улещати! І кучер, що панича віз, теж каже: та чого ти, дурна, кородишся? їдь: добре тобі буде!.. Взяли мене удвох, посадили на бричку та й повезли… І от уже швидко три годи мине, як я отут живу!.. Через місяць, а може, й через два, як я покинула матір, приїздив той самий кучер, що одвозив нас. Розказував, що мати спершу побивалася за мною, горювала та плакала, поки не дозналася, де я… Вона думала, може, яке нещастя лучилося: утопилася або звір заїв… А як дозналася, то страшно розгнівалася на мене і прокляла… заказала, щоб я ніколи вже не верталася до неї… Отаке-то, тіточко, вчинилося!
Палажка. Ох, чого, Химо, не буває на віку! Недаром кажуть: вік прожити – все равно що довгу ниву перейти, – не раз спіткнешся і поколешся.
Xимка. Та вже нікому, мабуть, отак, як мені! що й сама накололася, і другим загнала – от таку завбільшки! – спичку у саме серце.
Палажка. Чого тобі? Ще тобі гріх і на бога ремствувати. Що не гаразд ти перед матір'ю вчинила, то – правда; а що сама, кажеш, накололася, то – другим гірше є… От хоч возьми Феньку: зовсім з пуття збилася; так і пропаде!
Xимка. А мене що жде?
Палажка. То бог знає, що тебе жде. Оже, дивлячись на тебе, то – від тебе ще твоя доля не втікала: сама ще ти молода…
Xимка. Що з того, що молода?
Палажка. І красива… Та й панич же, може, надба чого-небудь тобі.
Xимка. Та спасибі йому. Хвалився якось: вже, каже, шість сотень положив на моє мення у банці.
Палажка. От бач, ну й чого ж тобі? То якби він тебе не жалував та зобіжав, а то, бач, як старається про тебе. Чи й розійдетесь ви, то буде чим вік прожити.
Xимка. Я об тім не турбуюся, тіточко; а мене печія пече, як подумаю, що я таке?… Содержанка паничева, та й годі!