Але справжній жах охопив її, коли цей чоловік став повторювати батьківську репризу – ту саму репризу, на якій з обличчя батька бризнула кров, він скрикнув і помер. Цей клоун перед її очима розігрував останні миті життя свого батька, подаючи це як комічну розвагу.
На коротку мить Сьюзен стало шкода Фліка, але потім це почуття змінилося пекучою зневагою.
– Та хіба тобі жоден номер не сподобався, малий Фліку? – запитав бідолашний клоун свого «сина». – Невже тебе взагалі ніщо не може порадувати?
І бовван проскрипів:
– Чому б тобі не спробувати?
– Мені? – сам собі відповів клоун, намагаючись натягнути на обличчя ту саму гримасу вдаваного подиву, що колись зображав його батько. – Але чому ти гадаєш, що в мене вийде краще?
Точно, подумала Сьюзен.
Її голова розколювалася від болю, в роті пересохло. Вона відчувала нудоту. Аж раптом усе зникло. Нудота потроху відпустила її, рот почав сповнюватися слиною. Вона облизала губи.
А біль у голові наче звузився до розмірів волоського горіха просто позаду її очей.
Флік вийняв кілька м’ячиків для жонглювання.
– Ну що, спробувати? – гукнув він до публіки.
– Так! – відповів бовван.
Сьюзен не зводила з нього погляду.
Біль анітрохи не ослабнув, але тепер він був сфокусований, і Сьюзен було знайоме це відчуття. Так, вона знала його. Пульсуючий біль у голові наче вистукував коротке повідомлення: «Гей, пам’ятаєш мене?» І вона контролювала це. Щось усередині неї прокинулося, і вона готова була звільнити це.
Вона не могла відірвати очей від клоуна. Клоун зупинився. Клоун затремтів.
Сьюзен підвелася на ноги.
– Пробачте, – промовила вона ні до кого конкретно. – Пробачте, мені треба вийти.
Вона й досі дивилася на клоуна. Чому вона не могла відвести очей?
Рут схопила її за руку.
– Відпусти мене, – сказала Сьюзен.
– Довірся мені, – відповіла Рут.
Було вже занадто пізно: Сьюзен не могла контролювати це, біль тонкою гострою стрілою проштрикнув зсередини її голову.
Клоун не міг поворухнутися. М’ячики недолуго попадали на тирсову підлогу. Якимось зусиллям він підніс руки вгору до обличчя.
– Ні! – промовила Сьюзен уголос, та, мабуть, ніхто її не чув. Вона нічого не могла розібрати через несамовитий скрик у її голові. Ось воно, подумала Сьюзен, проривається на поверхню – немов черв’як! І цієї миті вона не втрималася від сміху. І той скрик у її голові був звернений до Фліка. Вона горлала про себе від гніву. Адже він був жалюгідний, він навіть не мав сина, узагалі не мав власної дитини, він мав прикидатися, вдаватися до допомоги шматка деревини.
Флік тримався руками за обличчя, його всього трусило. Гірше того – він плакав.
– У чому справа, тату? – спитала лялька. – Не здавайся, тату! Шоу має тривати!
І вперше за весь час здалося, ніби вона говорить по-справжньому – нарешті клоун потурбувався прикрити рота.
Флік опустив руки. Він і досі тремтів. Його білий грим прорізали смужки, але не від крові, а від сліз.
– Тільки те й робиш, що критикуєш мене, малий Фліку, – сказав він. – А мені потрібно, щоб ти в мене вірив.
– Я вірю в тебе! – запевнив малий Флік.
– Даєш слово?
– Ми всі в тебе віримо! Хіба не так, хлопчики й дівчатка?
– Що ж, гаразд, – сказав Флік. – Гаразд.
І він нахилився, підібрав м’ячики. І почав жонглювати.
Сьюзен заворожено стежила за ним. Не тому, що мусила. Вона хотіла це бачити.
Чотири м’ячики, п’ять м’ячиків, шість – і як високо в повітря він їх підкидав! І щоразу влучно ловив. Здавалося, він захоплений сам собою. Його обличчя сяяло від радощів.
– Я роблю це! Дивися, малий Фліку, я це роблю!
На що малий Флік відгукнувся:
– Я пишаюся тобою, тату! Твій татко би теж пишався тобою!
– Ти справді так гадаєш, малий Фліку? Що він був би гордий?
– Так! Якби він був зараз тут, він сказав би тобі, як сильно пишається тобою!
І коли жонглювання добігло кінця, Флік розмашистим кроком підійшов до свого дерев’яного сина обхопив його руками і дуже міцно стиснув в обіймах.