Пробравшись крізь чіпкі кущі і пройшовши грузькою стежкою, вона нарешті увійшла в провулок, попередньо озирнувшись, аби переконатись, що за нею не стежать. Надворі був лише юний китайський хлопчик, який сидів на табуретці біля задніх воріт, сонний, але достатньо пильний, щоб кивнути їй, коли вона проходила повз. Він належав до молодиків, відряджених своєю спільнотою збирати інформацію, важливу для збереження власної безпеки. Вони навчалися вести справи, зберігати таємниці, опановували десятки явно незаконних речей, на що Кіт іноді доводилось дивитися крізь пальці. Вона перейматиметься цим пізніше. Зараз же толерантність і вибіркова сліпота були в їхніх спільних інтересах – за останні кілька місяців вона усвідомила, що іноді до виконання службових обов’язків входить удавати, ніби чогось не знаєш, і була більше ніж готова застосувати це вміння, як тільки вимагатиме ситуація.
Дорога до будинку 3 по вулиці Ледіз-Ментл-Курт забрала десять хвилин. Вулиці починали оживати, чути було не лише її кроки. Пекарі, що розносили замовлення, м’ясники, що розвозили туші по ресторанах і будинках, вугільники зі своїми візками, квіткарки, що горлали до всіх, кого бачили, – усе це разом розпочинало какофонію, що лише зростатиме і не стихне до глибокої ночі. Втім, на вулицях зробилося тихіше, відколи знайшли тіло Мері Енн Ніколз. І може, думала Кіт, стане ще тихіше тепер, коли Енні Чепмен розділила долю своєї землячки. Потім вона спитала себе, як скоро чоловіче населення міста перетвориться на озброєну банду – чи принаймні сутенери й громили, що заправляли повіями. Ті, хто заробляв на життя, експлуатуючи жінок, і не зупинявся перед тим, щоб лупцювати своїх «підлеглих», але крий Боже, щоб хтось ударив чужу повію – чи хоча б не вніс додаткову плату за це. Опинившись біля знайомих блакитних дверей, Кіт відштовхнула ці думки і надала обличчю безпристрасного і слухняного виразу. А потім дістала з витертої оксамитової сумочки на шнурку маленький гладкий чорний ключик, що лежав там поряд із мережаним, вишитим по краях носовичком і кастетом, і вставила в замкову шпарину.
– Ти все зробила? Кетрін?
Великий Ісусе, невже мати всю ніч чекала, доки вона повернеться? Кіт глибоко вдихнула і увійшла до крихітної вітальні в мебльованих кімнатах, орендованих у старому, але не позбавленому елегантності будинку місіс Кіттредж. Звичайно, мати була тут. Вона сиділа перед майже згаслим вогнем, укривши коліна обдертим пледом, з якого падали на підлогу нитки й чіплялися до зношених капців Луїзи Касвелл. Жалобний капелюшок, до якого вона звикла і вже не знімала (попри те, що минуло вже майже три роки від смерті її чоловіка), сидів скоса на її чорному, прорізаному сивиною волоссі, що спадало на її худенькі плечі. А її очі, яскраві, немов у лихоманці, наче намагалися пронизати Кіт, проникнути в саме її серце і вивідати всі таємниці, що ховає від неї донька.
Кіт посміхнулася.
– Так, мамо. Доброго ранку.
– Ти все зробила? – повторила Луїза, так, ніби донька не відповіла. Кіт кивнула, перетнула кімнату і погладила довгі тонкі, з вузенькими пальцями долоні матері.
– Так, мамо. Ми виконали замовлення до кінця. Місіс Гезлтон дуже задоволена.
– То ти якийсь час побудеш удома? Вона тобі заплатила? Люціусу потрібні ще ліки. Вона заплатила тобі?
Певний час Луїза була під враженням, ніби Кіт досі працювала на модистку на іншому боці Темзи і що іноді робота вимагала від її доньки працювати цілу ніч, аби виконати замовлення на величезну партію капелюшків – вона вважала за краще вірити, що витвори місіс Гезлтон з пір’я і шовку, бантів і намистин, мережива й перлів мали високий попит. Луїза також гадки не мала, що тієї жалюгідної платні, яку отримувала її донька на цій роботі, ніяк не вистачало, щоби прогодувати трьох людей, один з яких був тяжко хворий. Минуло чотири місяці, відколи Кіт приступила до виконання свого плану, дізнавшись, наскільки покращилося б її матеріальне становище, якби вона була чоловічої статі.