Коментарі лікаря час від часу переривалися питаннями Ебберлайна або Мейкпіса. Обоє стояли поряд зі столом, на якому спочивало тіло, і щоразу нахилялися, коли Баґстер Філліпс вказував на якусь травму, або розріз, або брудну пляму, або інший слід убивці – аби краще роздивитися. Обабіч Кіт стояли Райт і Ейрдейл – останній помітно вивищувався над своїми товаришами-патрульними.
– Ви всі, – голос Мейкпіса луною відбивався від стін. – Ви розмовляли з її вчорашніми клієнтами?
Райт кивнув і без зупинки перелічив імена людей, яких їм удалося знайти. Усі мали алібі: скориставшись послугами Енні, вони повернулися додому і мирно спали в ліжках зі своїми дружинами.
Мейкпіс не заспокоївся:
– А чоловік Чепмен?
Повисла тиша, і Кіт, збагнувши, що інші не мають чим її заповнити, випалила:
– Її чоловіком був Джон Чепмен, сер, але вони вже чотири роки як не живуть разом. Він покинув Лондон після того, як їхні шляхи… того… розійшлися.
Ейрдейл і Райт обоє витріщилися на Кіт, перший обурений, другий – здивований.
Відступати не було куди, і Кіт повела далі:
– Я розмовляв учора з повіями, сер, із тими, що трапилися неподалік. Елайза Купер, з якою Енні билася через вуличного торгівця на ім’я Гаррі – і ні, його я ще не знайшов – розповіла мені цю історію. Здається, вони були подругами, доки не стали суперницями. А ще Енні не раз бачили в супроводі Едварда Стенлі, мулярчука.
– Ти розмовляв із містером Стенлі? – спитав Ебберлайн. Кіт похитала головою.
– Я збирався пошукати його сьогодні, сер, як і Гаррі-торгівця.
– Гадаю, краще тобі зосередитись на містері Стенлі. Твої колеги знайдуть і допитають цього загадкового Гаррі, і побачимо, чи зможуть вони так само швидко дізнатися стільки ж, як і ти, – Мейкпіс кинув на інших офіцерів погляд, здатний розтопити скло. Кіт розуміла, що її щойно винагородили, відрядивши шукати людину, чиє ім’я і місце роботи вже були їй відомі. Інші двоє мали починати з нуля – і, якщо вони не дурні, то спершу підуть до Елайзи Купер, але хтозна, де її шукати вдень?
– Ну, і чого всі чекають? – рявкнув Мейкпіс. – Геть звідси. Касвелле, стривай!
Вона зупинилася, відступивши, щоб раптом не зіштовхнутися з Ейрдейлом.
– Так, сер?
– Мері Енн Ніколз. Поговори з її чоловіком. Подивимось, чи не був він так само знайомий з Чепмен.
– Вільям Ніколз. Слухаюся, сер.
Вона рушила за Райтом і Ейрдейлом на вулицю, залиту бляклим передвечірнім сонячним сяйвом. Кіт набрала повні груди повітря – хоча й не найприємнішого, та все ж набагато кращого за те, що в морзі. Кремезний полісмен розлючено зиркнув на неї.
– Чортів малий підлабузо. Нахабне дрібне лестиве щеня.
– Облиш його. Добра робота – не привід когось ненавидіти. Не його провина, що він розумніший за тебе, Ейрдейле, – Райт схрестив руки, мотнув головою, хруснувши хребцями так, ніби розминався перед бійкою. Ейрдейл, попри свій зріст, не наважувався зв’язуватися з Райтом, який мав міцну статуру і славу чудового кулачного бійця. Кіт гадала, що сталося б, якби її не захищала присутність старшого патрульного і Ейрдейл мав би повну свободу дій. Райт поглянув у її бік і сказав:
– Іди, хлопче. Краще не змушувати Самого чекати, коли він покладає на тебе такі надії.
Кіт мигцем усміхнулася йому, ухилилася від штурханця з боку Ейрдейла, який ще раз пробуркотів: «Нахабне дрібне лестиве щеня», – і пішла геть, намагаючись рухатись якомога більш чоловічою ходою, широко розставляючи ноги, наче великі яйця заважали їй ступати інакше. Так вона дочвалала до перехрестя з Брік-лейн і звернула за ріг, відмітивши, як розболілися суглоби від цієї незвичної ходи. До того ж згорнута пара шкарпеток, припасована спереду під штанами, незручно з’їхала на лівий бік. Кіт поправила «промежину», подумавши, що лише в чоловічому костюмі могла дозволити собі оправлятися на публіці.
Свист, пронизливий і хижий, привернув її увагу.
На досі порожній вулиці з’явилася жінка, невисока, з темно-рудим волоссям. Вона стояла на розі провулка. На ній була трав’янисто-зелена сукня, а поверх неї – чорний короткий жакет і чистий білий фартух, але в Кіт все одно не залишалось сумніву щодо професії цієї жінки. Її шкіра була світла, вона не носила капелюшка, але щоки її були нарум’янені, наче в ляльки, губи нафарбовані яскравим червоним, вона стояла, звабливо виставивши вперед стегно, і кидала закличний погляд крізь тремтливі вії. Підвівши тонку точену руку, вона королівським жестом покликала Кіт до себе.