– Це буде небезпечно, Кіт? – Його голос тремтів, і вперше за той час, коли він збуджено слухав її оповідання про злочини, які вона спостерігала чи наслідки яких досліджувала, уперше за цей час він був дійсно наляканий. Він усвідомлював, що цього разу його сестра по-справжньому ризикує.
Вона похитала головою і збрехала:
– Ні, мій любий, я ж маю кийка, – вона постукала по тісному рукаві. – Та й інші констеблі за нами наглядатимуть. Усе, що я маю, – це розгулювати вулицями туди-сюди. Не бійся, я не якесь беззахисне ягня.
– А що, як мама тебе побачить?
– Мама випила свої ліки, Люціусе, і спатиме до ранку, і місіс К. на своїй церковній співанці – чи сьогодні в неї спіритичний сеанс? – Кіт починала шкодувати про своє рішення перевдягтися вдома, але вона вже й без того мала достатньо клопоту, аби тягнути до схованки додатковий одяг і аксесуари. А ще вона починала шкодувати про те, що ділилася своїми пригодами з братом – це була розвага, вигадана, щоби полегшити йому перебування в чотирьох стінах, а не для того, щоб змусити його хвилюватися. Вона присіла поряд з ліжком і поклала руку на його тонке плече.
– Подивися на мене, любий: я в безпеці, як за кам’яною стіною. Я буду насторожі, і мене пильнуватимуть. Тож не бійся. Я коли-небудь брехала тобі?
Він похитав головою.
– Я завжди повернуся до тебе, Люціусе, на це ти можеш покладатися. Хто спробує мене образити, той не на ту напав, – вона всміхнулась, і він неохоче всміхнувся у відповідь, хихикнувши. Вона пригорнула його, і він, своєю чергою, обхопив її руками – сила його обіймів сповна видавала кволість його безсилого тіла.
– Будь обережна, Кіт.
– Я завжди обережна. А тепер гасимо світло. Більше ніякого читання, вже пізно, – вона відчинила двері. – Побачимося вранці.
– Обіцяєш?
– Обіцяю.
Швидким кроком Кіт йшла вздовж вулиці, тримаючись середини дороги, щоб будь-який нападник, який зазіхне на неї, мав вийти на видноту. Її погляд метався в вечірніх сутінках, намагаючись розрізнити можливий рух і силует. Цікаво, думала вона, наскільки вразливою робить жінку спідниця. У поліційній формі, в патрульному шоломі, із палицею при боці, застібнувшись на срібні ґудзики, вона здавалася собі непереможною. Зараз їй дуже бракувало ліхтарика, можливості освітити найтемніші місця.
В її не першої молодості оксамитовій сумочці лежали пара наручників, свисток і кастет, а також блокнот і олівець. Через кийок у рукаві вона не могла зігнути руку і змушена була тримати її прямо. Підбори її чобіт ніби кричали: «Я тут!» – закликаючи до себе, наче мекання загубленого ягняти.
Кіт тремтіла не лише від холоду і відчула певне полегшення, коли нарешті дійшла до поліційного посту, де її зустріли хтивим свистом і здебільшого дружніми штурханами під ребра. Ще четверо констеблів, безбородих і з гладенькою шкірою (явно гладкішою, ніж у більшості повій Вайтчепела) були вдягнені в жіночі сукні різної якості й ступенів смаку. Кіт із цікавістю зазначила, що констебль Воткінз мав іще більш дівочий вигляд, ніж вона сама. Він також був блідий, виснажений і стурбований. Ейрдейл, стоячи в компанії офіцерів, призначених цього вечора охороняти вдаваних повій, глузував з кожного хлопця. Найбільше огидливих слів дісталося Кіт.
– Годі вже, констеблю, – сказав Мейкпіс, спускаючись сходами. За ним ішов Ебберлайн. – Ці юнаки страждають заради своєї справи і захисту Вайтчепела. Не треба з них глузувати, особливо перед лицем такої небезпеки… гарна сукенка, Воткінзе.
Юрбою прокотився сміх. Ебберлайн, обмінявшись поглядом і кивком з Мейкпісом, зайшов у центр кола, що його утворювали перевдягнені констеблі. Він відкашлявся і склав руки за спиною. Скельця його окулярів відбивали світло, приховуючи очі.
– Ви всі знаєте, що вам треба робити, куди йти, за ким спостерігати. Жодних непотрібних ризиків. Це стосується всіх. Цей чоловік – цей монстр – нікуди не зник. І не забув. Він чекає, доки ми припинимо пошук, хлопці. Не дайте йому шансу взятися за своє.
Кіт збадьорилася, чуючи в його словах відлуння власних думок, і водночас здригнулася. Помітивши це, Мейкпіс кивнув. «Вище голову, Касвелле», – прочитала вона в його жесті й кивнула у відповідь. Краєм ока вона помітила рух: Ейрдейл побачив, як вони перезирнулися, і стиснув зуби з очевидною відразою. Кіт притлумила зітхання: тільки цього їй бракувало – слави «любимчика» інспектора. Втім, сам Мейкпіс нічого не помітив. Він сплеснув у долоні й крикнув: «Уперед!» – і юрба розсіялася.