– Коли припиниш своє скиглення, приходь та знайди мене. Усі твої жалощі до самої себе нікому не допоможуть – а він знову отримає те, чого хоче, без чого не може. Тож не надто барися.
Кіт проводила її до дверей і стояла на порозі, дивлячись, як Мері Джейн простує нічною вулицею все далі й далі і нарешті зникає за рогом. Кіт чекала, обнявши себе за плечі, так, ніби та, інша жінка могла повернутися до неї, могла зглянутися. Такою безпорадною і беззахисною вона не почувалася навіть тоді, коли занедужала матір. Тоді вона знала, що має робити, і це було не лише очевидним – від цього залежало життя. Тепер же вона не може навіть змусити себе міркувати над тим, із чого починати справу вайтчепельських відьом.
Вечірній холод пробрав її, а за мить Кіт відчула: за нею стежать. Вона пильно роздивилася вулицю перед собою, обшукуючи очима порожні простори між стінами будинків, кутки, провулки, відчайдушно намагаючись побачити щось крізь темряву. Але не знайшла нікого і стала переконувати себе, що це Мері Джейн дивиться на неї здаля. Та коли вона повернулася до будинку й замкнула за собою двері, навіть замок і ланцюг уже не здавалися їй достатньо надійною охороною.
Кіт увійшла до вітальні, щоб зігрітися біля вогню. Насамперед вона зсунула фіранки, щоб відгородити себе від допитливих очей. Вона саме стояла біля вікна, простягнувши руки, коли почула тихий шурхіт у щілині для листів – наче хтось намагався діяти дуже тихо. Потім щось із легким стуком упало на килим.
Прокравшись босоніж у коридор, Кіт побачила кремового кольору конверт, що лежав на підлозі – грубий і явно дорогий. Конверт було запечатано червоним сургучем, але на ньому не стояло жодного штемпеля, ніякого натяку на те, хто міг його надіслати. Вона на мить подумала, чи, бува, не Келлі повернулася, аби передати його, – а тоді згадала, що навіть не знає, чи вміє Мері Джейн читати й писати.
Повозившись із замком і ланцюжком, вона розчахнула двері, сподіваючись побачити власника листа, але на той час надворі не було ні душі. Кіт зачекала кілька довгих секунд, вздовж і впоперек роздивляючись вулицю, намагаючись розпізнати, чи справді чиїсь очі розглядають її, чи це лише виплід її уяви. Єдиним результатом було те, що вона остаточно впевнилася: жодного шостого чуття в неї немає.
– Кетрін?
Голос Луїзи долинув з кухні, але сама вона не показувалася, і Кіт скористалась можливістю підняти листа й сховати в рукаві своєї нічної сорочки. Вона знову зачинила й замкнула двері, рухаючись стримано, адже її поранення дуже чітко давалося взнаки.
– Так, мамо?
– Якщо тобі краще, іди й повечеряй трохи. Ти, мабуть, з голоду вмираєш.
Кіт подумала, що, напевно, вже ніколи в житті не матиме апетиту. Але вирішила, що в її інтересах, аби мати думала, ніби в домі знову все гаразд.
– Так, мамо, – сказала вона з відчуттям, що лист обпікає їй шкіру. Треба було сховати його негайно. – Лише халат надягну.
VIII
Кіт подумала, що Воткінз має вигляд ще гірший за неї. На фоні темно-синьої форми його обличчя ще більше вражало своєю блідістю, а кола під очима надавали йому схожість із трупом, який, відмовляючись визнавати себе померлим, і далі вперто блукає. Вона помітила товариша-констебля дорогою на Леман-стрит і наздогнала його, коли той понуро брів по Коммершіал-стрит у бляклій подобі ранкового сонячного світла.
– Все гаразд, Воткінзе? – спитала вона, і юнак скинувся, наче норовливий кінь. Він уп’явся очима в Кіт, наче не розуміючи, хто вона. Потім начебто розслабився, і його плечі опустилися, коли він нарешті впізнав її.
– О, це ти, – пробелькотів він, дивлячись не на неї, а повз неї.
– Ти знайшов іншу жертву? Еддоуз?
Він кивнув.
– Її порізали. Так жахливо порізали. – Він почав схлипувати. – Чому ти не впіймав його? Ти був так близько, Касвелле, чому ти не міг просто схопити його, доки він не… доки я не…
Кіт застигла від жаху, почуваючись до болю винуватою і стривоженою через Воткінза, який стояв перед нею на залюдненій вулиці і ридав, мов дитина. Повз них, штовхаючись, пробиралися люди. Вона не могла обійняти його, як зробила би з Люціусом, і не могла покинути, і вже точно не могла сказати йому зібратися і йти на роботу. Їй ненависна була думка про те, що сказав би Ейрдейл, якби побачив хлопця в такому стані. Вона гадала, що він казав у ніч перевдягань і де був, коли Воткінз знайшов Кеті Еддоуз.
– Я… я намагався, Неде. Справді намагався, – безпорадно промовила вона. Він із зусиллям ковтнув.