Вона намагалася не надто глибоко вдихати, не ковтати повітря. Не могла змусити себе наблизитися до столу, лише обводила кімнату поглядом, намагаючись запам’ятати кожну деталь, яку тільки могла – усе, що можна буде обміркувати потім, адже вона знала, що її служба в рядах столичної поліції завершилася.
У каміні горів якийсь одяг, і Кіт подумала, що він, мабуть, був з порожнього кошика на столі – отже, Келлі взяла роботу сюди, аби чимось себе зайняти. Відбитки чобіт у крові й бруді. Відсутність явних ознак бійки, судячи із чого дівчина втратила свідомість дуже швидко.
Коли нарешті Мейкпіс, Райт і шестеро інших задиханих офіцерів протиснулися крізь діру в провулок Міллерз-Курт, вона вже побачила все, що хотіла, і тепер сиділа на одній зі старих діжок, якими був заставлений двір.
Коли інспектор покосився на неї й запитав: «Звідки ти знала?» – усе, що вона могла, це знизати плечима і жестом показати на відчинені двері. Що вона зрештою могла сказати? Що вона сама все це влаштувала? Що ризикнула життям жінки і занапастила його після того, як пообіцяла вберегти? Він указав на неї пальцем і промовив:
– Ми ще не закінчили.
– Звичайно, ви маєте рацію, – буркнула вона йому навздогін.
Вони з Райтом зникли в маленькій кімнатці, а їхній супровід скупчився біля входу, витріщаючись і лаючись. Кількох з них знудило. Коли зовсім блідий Мейкпіс з’явився на порозі, він тільки й вимовив:
– Чому так? Чому саме так? Це ж не він, правда ж? Хтось – щось – інше?
Кіт похитала головою.
– Це він.
– Але…
– Він вчинив так, тому що вона уникала його так довго. Це його розсердило, навіть розлютило. Він міг убити когось іншого, але вона перетворилася на нав’язливу ідею лише тому, що він не міг її знайти. – Кіт встала і потерла свої плечі, закляклі від холоду. – Це стало особистим, а він не терпить, коли йому кидають виклик.
Вона сховала обличчя в долоні, вдихаючи запах шкіряних рукавичок.
Мейкпіс переводив погляд зі своїх офіцерів, що безладно зазирали до скривавленої кімнати й одразу ж квапилися геть, на доктора Баґстера – той саме продирався крізь прохід з Дорсет-стрит, майже затуляючи собою весь простір. Оцінюючий погляд лікаря дав зрозуміти Кіт, що він теж чув новину. Настрою для подальших розпитів та допитливих поглядів вона не мала, тож підвелася на ноги.
– Куди це ти йдеш, хотів би я знати? – окликнув її Мейкпіс.
Кіт подивилася на нього.
– Здається, у вас тут сила-силенна роботи. Вистачить на всю ніч. Я вам більше не підлягаю, тож іду додому.
– В мене є запитання, на які ти маєш відповісти, Касвелл.
– Ви знаєте, де мене знайти. – По цих словах Кіт розвернулася й пішла геть. Чоловіки навколо одразу покинули свої справи і проводжали її очима, але жоден не спробував зупинити її, навіть Ебберлайн, що з виглядом приреченого наближався до місця злочину.
Вона розуміла, що тепер усі вони дивляться на неї інакше. Якимось чином вона перетворилася на злочинницю. Вона питала себе, чи, діставшись додому, побачить біля свого ліжка криваву тінь Мері Келлі.
ХІІІ
Ще ніколи на її пам’яті час не тягнувся так довго.
Кожна секунда перетворювалася на годину, кожна година – на вічність, і день просто тривав і тривав без кінця, сягаючи незбагненної довжини. Здавалося, вона цілу вічність пролежала на ліжку, озираючи розсіяним поглядом візерунки на килимі, картину на стіні, дерев’яні стінки одежної шафи, вазу з квітами і миску на раковині, вишиту подушку на кріслі в кутку.
Вона не спала. Сну не було вже давно, і тепер він так само не приходив. Час від часу тишу навколо неї порушувала своїми криками Луїза, розлючено хряскаючи дверима без замка і наповнюючи коридор, а іноді й інші кутки квартири своїм вереском. Це тривало, доки Кіт не почула лагідний голос місіс К., що намагався задобрити матір обіцянками чаю і чогось для заспокоєння нервів. Кіт сподівалася, що це буде опіум, міцна доза опіуму, і що Луїза проспить якнайдовше і зрештою забуде, що накоїла її донька.