І тоді вона здалася й пішла, перш ніж він встиг сказати їй, що вона більше не може користатися привілеєм місця у схованці – а якщо навпрямки, вона вже втратила достатньо. Вона не готова була допустити, аби щось іще вислизнуло з її рук.
Тепер, коли надворі підкрадався вечір, вона сиділа у вітальні, поклавши свої обтягнуті панчохами ноги так близько до вогню, як тільки могла витримати, і намагалася розтопити лід у самому серці. Місіс К. з багатозначним поглядом підносила їй маленькі келихи портвейну і чашку чаю, і це була певного роду допомога, але Кіт питала себе, чи заразом алкоголь не притупив її почуттів. Мабуть, причина полягала в тому, що вона ніяк не могла знайти основної зачіпки.
Вона так глибоко замислилася, що не почула стукоту у двері, не ворухнулася, доки не побачила місіс К., за спиною якої хтось маячив.
– Кетрін? Кіт, до тебе джентльмен.
Місіс К. відступила, і простір дверей заповнив собою Мейкпіс. Кіт щиро розсміялася з того, що її колишнього боса щойно назвали джентльменом. Інспектор тримав свого капелюха й крутив його і так і сяк, наче це був найкращий спосіб зайняти руки. Кіт була неабияк здивована його поведінкою. Він мав повне право увірватися сюди й влаштувати її допит, наче вона була якоюсь злодюжкою. Насправді ж вона чекала на його прибуття цілий день, і майже півдня очікувала повернутися зі своєї експедиції й знайти його тут, розлюченого та із запаленою сигарою. Мабуть, лише присутність місіс К. тримала його гнів під контролем.
Кіт слушно сховала ноги під спідницю й кивком запросила Мейкпіса ввійти. Місіс К. поквапилася забратися, бурмочучи щось про чай з печивом. Кіт розсіяно спитала себе, коли востаннє їхня домовласниця заходила на кухню на другому поверсі. Чи вона остаточно облаштувалася на їхній?
Мейкпіс опустився у вольтерівське крісло напроти Кейт і деякий час сидів, закинувши ногу на ногу, а тоді поклав капелюха на коліно. Він відкинувся на товсту подушку і спробував влаштуватися зручніше. Кіт із цікавістю спостерігала, як чоловік під два метри на зріст совгається в кріслі, намагаючись впоратися з предметом домашнього затишку, не виходячи при цьому за рамки пристойності. Нарешті вона зглянулася й промовила:
– Ми зазвичай просто кидаємо подушку на підлогу.
– Дякувати богові, – він вихопив набридливу річ з-за спини і впустив її поряд із кріслом. – Я ніколи не розумів, чому жінки так люблять скрізь пхати подушки, Касвелл.
– Тоді нас двоє, сер, – промовила вона, все ніяк не в змозі позбутися давніх звичок. – Та, гадаю, казати «сер» більше недоречно. Тепер ви для мене містер Мейкпіс.
– Едвін, якщо бажаєте, – зніяковіло запропонував він. Кіт була вражена: куди й поділися його гнівливість, його агресивний натиск і вимогливість. Мабуть, тепер, коли він бачив її в сукні, знаючи, що вона має носити сукню, він заспокоївся й повернувся до свого природного, дещо лицарського поводження з дамою.
– Гадаю, містере Мейкпіс, ви тут, щоб поставити мені кілька незручних запитань. – Вона гралася краєм плетеного гачком килимка, що лежав у неї на колінах, і ретельно досліджувала вузлики й петлі. – Звичайно ж, я на них відповім.
– Що ж, дуже приємно це чути, – сухо промовив він, а тоді нахилився вперед. – Звідки ви знали? Звідки ви знали, що він буде там і жертвою виявиться Келлі?
І вона розповіла все, від своєї першої зустрічі з Келлі до відкриття, що серед повій Вайтчепела існують відьми. Його обличчя кривилося від зневіри, але їй було байдуже. Вона розповіла йому про листа, якого отримала, і згоду, яку дала їй Мері Джейн, розповіла, яким жахливим кінцем обернулася їхня угода і які мала наслідки, хоча він уже знав про це. Знову й знову переповідати історію свого провалу було, на її думку, найменшим з можливих покарань, які вона могла накласти на себе.
– І ви не розповідали мені цього, адже боялися, що я вважатиму вас божевільною? Через усі ці нісенітниці про відьом?
– А хіба ви зараз так не вважаєте? – вона зітхнула. – Це вже не має значення. Мені більше нічого приховувати, нічого втрачати. Він отримав те, чого хотів – Мері завжди казала, що йому потрібні лише п’ять жертв, що в цьому числі криється магія, – це пов’язано з ритуальною п’ятикінечною зіркою, і що цього достатньо, аби викликати духів з небуття й укладати з ними угоди. Ось що, на її думку, він робив – і ось навіщо він зберігає в себе шматочки їхніх тіл, аби ті притягували собою їхні душі, принаймні до тих пір, коли він знайде їм застосування.