– Бідолашний сер Вільям, – зітхнув Мейкпіс.
Кіт усміхнулася, потім розсміялася.
– Не хвилюйтеся так за старого, він дуже полюбив Люціуса, і, попри всі його буркотіння про шантаж, я йому теж подобаюсь. Будинок придбано на моє ім’я, є також солідна сума в банку, а ще сер Вільям залучив лікарів, щоб наглядати за станом здоров’я Люціуса.
– Як гадаєте, він ходитиме знову?
Вона знизала плечима.
– Напевно, так, але якщо ні, я зможу про нього подбати.
Кілька секунд Мейкпіс вагався, а тоді спитав:
– А ваша матір?
Повисла довга пауза, перш ніж вона почала відповідати на запитання, якого він не ставив.
– Мій батько помер через свою доброту. Майже три роки тому він натрапив на дівчинку на Лаймгауз-стрит, онучку аптекаря. Її оглушили й ударили ножем – двоє чоловіків, які зробили це, стояли над нею. Мій батько намагався захистити її, і вони напали на нього теж. Обоє померли на очах людей, яким забракло сміливості допомогти, але які були щасливі потім розповідати цю історію.
Кіт дивилася у вікно на гарний невеличкий сад, укритий снігом.
– Мені подобається думати, що кожен з них відбув у темряву не на самоті.
Кіт подумала про Мері Джейн, Кеті, Елізабет, Поллі й Енні, кожна з яких була настільки самотня в момент смерті.
– Відтоді моя мати впала у відчай. Ви маєте зрозуміти, інспекторе, вона вже не та жінка, якою була колись – мені щодня доводиться нагадувати собі про це. Та жінка робила все, щоб згуртувати нас, нагодувати нас, усе, щоб ми були вдягнені й мали дах над головою. Після смерті священика його родина стає нікому не потрібною.
Коли вона одружилася з моїм батьком, власна родина зреклася її – звичайно ж, вона була вищого роду. Та коли жінка одружується з тим, хто нижче її, вона втрачає своє становище в суспільстві, хоча становище чоловіка трохи покращується. Я знайшла жінку-модистку, яка згодилася взяти мене в учениці – хоча, правду кажучи, я була найменш здібною помічницею, що коли-небудь робила честь її закладу. Деякий час ми намагалися протриматися на мою зарплатню, але нам не вдавалося зводити кінці з кінцями, а стан здоров’я Люціуса аж ніяк не полегшував нам справи.
Вона пішла до своєї родини, благала, аби матір прийняла її назад, лише заради власних онуків. І та жінка їй відмовила. Навіть кошика продуктів не запропонувала, щоб допомогти нам утриматися на плаву – хто б зі збіднілих людей відмовив у такій простій добрій справі?
Кіт подивилася на руки, які міцно стискала перед собою. Потім встала й почала міряти кроками свою гарну кімнату.
– А потім, однієї ночі, – це було ще до того, як ми переїхали до місіс Кіттредж, – знаєте, ще одне помешкання, менш благотворне для здоров’я, ніж попереднє, але там і носа менше пхають у чужі справи. Моя матір цілувала нас на ніч, а коли думала, що ми поснули, щипала себе за щоки, аби викликати рум’янець, фарбувала червоним губи й підводила очі сурмою, як циганка. Вона розпускала волосся і надягала єдину сукню, що зберіглася в неї з минулого життя – життя доньки з багатої родини. Це була яскраво-червона бальна сукня, із чорним мереживом і вугільно-чорним бісером, нашитим зверху, наче темні зірки.
Я ховалася і стежила згори, як вона спускалася до парадних дверей з усією гідністю справжньої королеви, і виходила на вечірню вулицю заробляти скільки зможе, щоб нагодувати нас, інспекторе. Думайте про це як хочете, але це те, на що готова була моя мати заради нас.
– І що сталося? – тихо спитав Мейкпіс. Він наче боявся, що звук його голосу може зруйнувати магію розповіді, що вона замовкне, і він вже не буде на цьому місці, де вона сплітає слово до слова, аби викликати до життя інший час і інше місце, інших людей, що колись були не такими, як тепер.
– Однієї ночі вона повернулася додому пізно, побита, в синцях. Одне вухо було майже відірване, сукня пошматована. А ще вони порізали її. У неї на животі лишилися шрами, на які боляче дивитися. Вона вижила, але не зовсім. Не тут, – Кіт постукала себе в скроню, потім поклала руку на серце. – І не тут. Наче всього цього було не досить, один із цих брудних покидьків заразив її.
– Сифілісом?
Дівчина кивнула.
– Вона просто гниє зсередини. Від мозку і вниз, до самого нутра, інспекторе. День у день її стан робиться все більш нестабільним. Я більше не можу її доглядати.
– То вона…
– Сер Вільям був дуже щедрим – іноді я питаю себе, чи знав він її раніше, але він все одно не скаже. Пригадую, Мері Келлі казала, що він відвідував дівчат, доки не втратив здоров’я. Він знайшов для неї місце в санаторії під Віндзором. Ми з Люціусом і місіс К. відвідуємо її раз на тиждень, хоча вона досі не розмовляє зі мною, просто впадає у гнів, коли мене бачить, тож зазвичай я лише сиджу у фойє та читаю, – Кіт невесело розсміялася. – Кумедно, чи не так, інспекторе, що вона судить мене суворіше за те, що я перевдяглася чоловіком і вступила до вашого світу, ніж я судила її за те, що вона була шльондрою?