– Повір мені, інші двоє тобі б не сподобалися, – відповіла Міллі-Лу таким абсурдно буденним тоном, що я б розсміялася, якби Дені Вашинґтон не тицяла в мій палець голкою знову й знову. Я вискнула, і вона нагородила мене недобрим поглядом. Невже й справді є необхідність штрикати мене стільки разів, гадала я, чи вона просто намагається довести мене до сліз?
– І що тепер? – спитала я, облишивши надію вивільнити руку.
– Тепер ми зачекаємо. Я хочу бути впевнена, що ваша рука достатньо замерзне, перш ніж я почну різати.
– Різати? – Якби вона так сильно не схопила мене, я вже була би за дверима. – Різати що? Що ви збираєтеся відрізати?
– Нічого. Треба ретельно видалити часточки, – промовила вона з надмірною терплячістю. – І я повинна подбати про те, щоб у ваших тканинах нічого не залишилося. Це було би погано.
Раптом у мене зникло бажання тікати.
– Наскільки погано?
– Як обмороження. Дуже сильне обмороження. За якого справді доведеться відрізати.
Ми з Міллі-Лу перезирнулися. Вона була майже настільки ж налякана, як і я.
– Що ж, тоді гаразд, – сказала я. – Починайте ретельно видаляти.
– Ви відчуваєте руку? – спитала мене Дені Вашинґтон.
– Не знаю, і мені байдуже, – відповіла я. – Менше розмов, більше ретельного видалення.
– Добре. Зробіть нам обом ласку і не дивіться, доки я не закінчу.
Міллі-Лу втиснулася між нами, присівши на край столу, аби я не бачила, що робить Дені Вашинґтон. Я не відчувала жодного болю – оніміння поширилося до самої долоні аж до перетинки між указівним і великим пальцями. Та все одно я відчувала, що вона щось робить, і хоча це явно було не те, що хотілося спостерігати, я не змогла б відірвати погляду, якби Міллі-Лу милосердно не затулила від мене весь процес. Здавалося, це тривало годинами, перш ніж коронер нарешті сказала:
– Готово.
Не знаю, що я очікувала побачити – може, палець Франкенштейна зі швами посередині й болтами навколо нігтя. Натомість мій палець був перев’язаний бездоганно білим бинтом. І він і досі був занімілим.
– Не мочити, – сказала Дені Вашинґтон. – Коли будете в душі, надягайте на руку пластиковий пакет. Або гумову рукавичку – і перев’язуйте гумовою стрічкою, щоб всередину не потрапила вода. Але не надто туго і ненадовго, інакше матимете ще гіршу проблему. Зазирніть до мене наступного тижня, і я огляну. – Вона зніяковіло знизала плечима. – Або можете звернутись до свого лікаря, якщо хочете.
– Не знаю, як я йому це поясню, – відповіла я.
– Гаразд. Тому що в цьому разі пояснювати довелося б мені, і, мабуть, я би втратила роботу.
Мене охопило сильне відчуття провини.
– Я ніколи не згадаю ваше ім’я, – урочисто пообіцяла я. – І… е… дякую. Навіть попри голку.
– Журналісти завжди захищають свої джерела, – додала Міллі-Лу. – Неллі Блай. Едвард Р. Мерроу. Вудворд і Бернстайн. Бен Бредлі.
– Не думаю, що буде аж так складно дослідити зв’язок між її пальцем і мною, – сумно зауважила Дені Вашинґтон. – Що ви взагалі собі думали, коли це робили?
– Мені лише було цікаво, чи її волосся замерзло, – сказала я, відчуваючи себе ще більш винуватою.
– Так, замерзло. Наступного разу просто спитайте.
– Але чому так сталося? – здивувалася я. – Волосся ж неживе. Тобто, відросла частина.
– Воно росте із живої цибулини. Обмороження поширилося вздовж стовбура волосини, до самого кінця.
– Але чому воно й досі таке ж мерзле, як і решта тіла? Це ж начебто неправильно.
– Можете посперечатися із залишками, які я видалила з вашого пальця, – Дені Вашинґтон прибрала квадратик білої марлі і обережно віднесла до контейнера з тілом Кори Паттерсон, поклавши поряд з трупом.
– Хіба ваш бос цим не зацікавиться? – спитала я.
– Зацікавиться чим? – знизала плечима Дені Вашинґтон. – Я нічого не бачила. Я лише студентка медичного університету і працюю тут на півставки.
– Ти казала, що було два тіла, – нагадала Міллі-Лу.
– Так, було, – Дені Вашинґтон занепокоїлася. – Ось тільки друге вже не зовсім тіло.
Вона вагалася. Міллі-Лу схрестила руки на грудях і уважно подивилася на неї, доки я поглядала на светри, вивішені на дверях, вирішуючи, чи настільки мені холодно, щоб надягнути один з них поверх мого власного.