– Імена не розголошуються до оповіщення родин потерпілих, – процитувала Дені Вашинґтон. – Обох знайшли в її квартирі, хоча він мав власну.
– Хто ще про них знає?
– Окрім мене і мого боса… – Коронер замислилася на мить. – Пожежник, що знайшов тіла. Двоє медичних працівників. Той ідіот, що впустив містера Фолі, і троє наших, що допомогли йому зібрати уламки.
Тепер уже Міллі-Лу набула скептичного виразу.
– Це ж сила-силенна людей, і всі мовчать, – сказала вона. – Я ніколи не стикалася з такою кількістю людей, що тримали б рота на замку. Принаймні із часів мого батька.
– А що розповідати? Двоє людей знайдені замерзлими на смерть у будинку, охопленому пожежею. Мабуть, їх тримали в холодильнику, а пожежу влаштували, аби знищити докази. Можливий підпал і вбивство – ніхто не плескатиме язиками, доки триває слідство, бо ніхто не хоче втратити роботу. Це дивно, але не найдивніша річ, яку трапляється чути на світі.
– Я знаю кілька історій, від яких волосся на голові стане дибки. Ну, принаймні в неї. – Вона кивнула в мій бік. – А ваше розгладиться. Хіба що ви, мабуть, їх уже чули. Хай там як, ніхто ще не встиг обміркувати події, що сталися два дні тому. Відтоді трапилися ще як мінімум дві пожежі. Плюс люди, які без будь-яких, навіть найменших, пожеж умирають просто від спеки.
– Ці двоє – може, їм відімкнули комунальні послуги за несплату? – спитала Міллі-Лу. – Багатьом людям відімкнули, тому що вони не могли сплатити рахунки. Жодної електрики, жодних кондиціонерів.
– Не знаю, – відповіла Дені Вашинґтон. – Але я знаю адресу. Їздила туди в пошуках житла. І будинки в тому районі скрізь старі, ще вікторіанської доби. Там немає центральної системи кондиціонування, навіть вбудованих кондиціонерів немає. Доводиться користатися віконним кондиціонером, постійно вмикати його – а це дуже дорого. Це якщо паскудні кабелі взагалі витримають навантаження і не замкнуть.
Міллі-Лу зробила останній запис і запхала ручку і блокнот в сумочку.
– Нам конче необхідно це перевірити.
– Перевірити що? – не зрозуміла я.
Будинок, хоча й обгорілий скрізь, усе ж стояв. Ніхто навіть не почав забивати діри, що зяяли на місці вікон і дверей. Паркан здебільшого являв собою тонку дротяну сітку, прибиту до просілих дерев’яних стовпів, лише перед вхідним двором виднілася металева огорожа. Частини її були з’єднані ланцюгами між собою, а попереду красувалося попередження:
Я подумала, що цей напис навряд чи здатен когось віднадити, як прямі сонячні промені, що били з немилосердного безхмарного неба.
Міллі-Лу довелося припаркувати машину за півкварталу звідти. За ті кілька хвилин, що ми поверталися пішки до будинку, я запитувала себе, чому так квапилася покинути морг. Моя керівниця страждала ще більше за мене. Її обличчя, на якому й без того завжди грав рум’янець, тепер зовсім розчервонілося. Я запропонувала зробити кілька фотографій і повернутися пізніше.
– Потім прохолодніше не стане, – промовила Міллі-Лу, майже задихаючись, – Тільки ще й світла не буде.
Перш ніж я встигла спитати, чому не можна скористатися ліхтариком, вона вже рушила до вузького проходу між відгородженим згарищем і сусіднім будинком. Я рушила слідом. Принаймні сусідній будинок кидав хоч якусь тінь.
Крізь дротяну сітку Міллі-Лу зробила своїм «Пентаксом» кілька фотографій, потім прикрутила до нього телеоб’єктив.
– А темна кімната для проявлення фотографій у вашій сумці теж є? – нервово спитала я. Ми стояли прямісінько під вікном, у якому, здавалося, ворушилися жалюзі. Прохід між будинками тягнувся аж до сусіднього кварталу – хай би хто жив у цьому будинку, він напевне бачив усіх, хто ходив цією стежкою.
– Так, лише кондиціонера бракує. Потримаєш, гаразд? – Вона тицьнула мені в руки сумочку, зробила ще кілька знімків і рушила далі, аби побачити зворотний бік будинку. Місце являло собою суцільні руїни, серед яких можна було розрізнити колишні меблі. Земельна ділянка була обгороджена високим дерев’яним парканом, що ховав від очей горілі, залиті піною гумові подушки й диванні подушечки, але запах, мабуть, стояв жахливий.
Міллі-Лу відійшла на кілька футів і зробила кілька швидких фотографій іншого двору.
– Значно менший дім, – сказала вона мені, повернувшись. – На одну родину, з дитячою гойдалкою, пісочницею і терасою для барбекю. Але, на щастя для них, вогонь не дістався далі їхнього паркану.