Забуття
Мюрієль Ґрей
Відьми існують.
Більшість вважає, що це лише міф, але вони насправді існують. Неважливо, ким саме вони є: іншим видом чи лише окремою гілкою людства – може, трохи старшою, може, більш розвиненою або менш. Неважливо навіть уважати їх добром чи злом. Важливо лише, що вони перебувають серед нас, здебільшого ніким не помічені.
І, звісно, велике значення має, як вони поводяться. Адже існує дещо, що вони мають робити. Змушені робити. І цей вимушений тягар створив їм жахливу репутацію, від якої відьми потерпали сторіччями, протягом яких людство помічало їхню присутність – мимохіть, краєм свого підозріливого ока.
Адже над кожною відьмою тяжіє обов’язок – служити виправленню людських вад. Вона повинна карати, коли помічає несправедливість. Зважаючи на всю суб’єктивність злодіяння, недолугість місцевих культурних стереотипів і відновлення правосуддя за власний рахунок, сучасна відьма вціліла лише завдяки уникненню ситуацій, які можуть поставити її перед необхідністю сповнити біологічне призначення свого єства.
Іншими словами, вони намагаються триматися подалі від неприємностей.
Але це історія не про відьму. Це історія однієї помилки.
За браком чарівної традиції оповідання казок, Даррен Лаурі знав про відьом небагато, натомість ще змалку пройнявся духом культури свого покоління. Планшет замість казки на ніч, електронні пристрої замість магії уяви та винахідливості – усе це давало можливість постійно рекламувати себе, применшуючи тим самим значущість багатьох сучасників. Що й стало для Даррена сенсом життя.
У шкільному віці соціальні мережі навчили його, як створити собі бажаний імідж і знищити тих, хто ставив під сумнів або гальмував його успіхи в цій справі. Як і всі його знайомі, Даррен не мав часу на допитливість, засвоєння нової інформації, щиру цікавість до всього незнайомого й казкового. Цілодобовою виснажливою справою його життя була презентація самого себе в режимі нон-стоп.
У пригоді амбіціям юного нарциса стало те, що Даррен був безсумнівним красунчиком. Худорлявий і високий, із котячою грацією, що радше підкреслювала його мужність, ніж суперечила їй, він був щасливим власником виграшного генетичного набору – єдиний син у родині гарненької медсестри, сомалійки за походженням, і білого сухорлявого лондонця з робітничого класу. Нічим не примітна пара обдарувала своє дитя світлою шкірою карамельного відтінку, злегка кучерявим чорним волоссям і красивими темно-карими очима в обрамленні густих вій. Даррен легко міг би зробити кар’єру моделі, але інтернет наочно демонстрував, що мало хто з людей пам’ятає імена навіть найуспішніших моделей, тож він швидко відкинув таку можливість.
Батько дивився на сина тепло, але безпристрасно. Охоронець у нічну зміну, з невеличкими амбіціями, він пізно став батьком і рідко бачився із сином, та коли вони все ж таки перетиналися, ці зустрічі минали цілком душевно.
– Усе добре, юначе?
– Так. У нормі. – Довше їхні розмови зазвичай не тривали, оскільки Даррен, у свою чергу, ніколи не цікавився, як ведеться батькові.
Натомість мати ставилася до Даррена з обожнюванням, яке він сприймав як належне. Їй доводилося ставати навшпиньки, щоб поплескати його по щоці і потріпати волосся над його тонкою шиєю. Щоразу вона розсипалася в компліментах, приносячи синові улюблені наїдки до його кімнати. Сидячи в цій маленькій кімнаті на другому поверсі червоного цегляного будинку з терасою, Даррен обмірковував найкращий спосіб здобувати нову популярність уже в дорослому житті.
Не дивно, що, отримавши місце в трупі аматорського театру і успішно прибравши зі шляху її найобдарованішого виконавця через організований тиск з боку колег, у сімнадцять років він уже був кіноактором. Роль йому дісталася запевне мала, проте в британському фільмі із солідним бюджетом на тему підліткових банд. Напевно, в акторів минулих поколінь за цим найпершим і важливим проривом були б довгі роки тяжкої праці і вдосконалення акторської майстерності – тільки так можна було досягти успіху в британському кіно і певної зіркової слави, якою тепер насолоджувався Даррен у віці лише двадцяти трьох років.
Але в сучасному світі потреба в тяжкій праці відпала. Акаунт у Твітері, сторінка на Фейсбуці і власний веб-сайт – ось і все, що було потрібно, аби розвинути популярність після першої появи на великому екрані. За допомогою пухнастої білої кішки, з якою він позував для більшості своїх селфі, демонструючи оголений торс, він швидко став предметом обожнювання, змушуючи нерівно битися серця як юних дівчат-натуралок, так і чоловіків нетрадиційної орієнтації.