– Мій… клятий… рахунок.
– Одну хвилину, сер, – сказав бармен і обернувся. Але, щойно обернувшись, він кинув погляд на столики й, замість того щоб іти до каси, повернувся до барної стійки, щоб і далі протирати склянки.
Даррен схопив його за руку.
– Ти що, в біса, оглух? У чому справа, ти?
Бармен був приголомшений.
– Вибачте, сер. Чим я можу вам прислужитися?
Даррен відчув, як пришвидшується пульс. Він виставив перед собою руки, немов людина, що потрапила в полон.
– Гаразд, приятелю. Я вшиваюся звідси. Зрозуміло? Я пішов.
Бармен розгублено дивився на нього, і Даррен демонстративно промарширував повз Сіґґі й вийшов на вулицю. Ніхто за ним не рушив.
Принаймні було зрозуміло, що перш ніж кинути його, хлопці сплатили рахунок. Це було хоч щось. Вони й досі по вуха в лайні, але це було щось. Він вийняв телефон і надіслав кожному текстове повідомлення:
Тепер уже вони усвідомлять усю глибину їхньої провини. Може, їм знадобляться тижні, щоб заново здобути його прихильність, а між тим знайдеться ціла черга охочих на їхні місця.
Він чекав, що зараз телефон почне гудіти, приймаючи повідомлення з вибаченнями. Але той мовчав. Він підозріло потицяв кнопки. Жодного SMS. Жодного електронного листа. Жодного повідомлення в чаті. Узагалі нічого. Він вилаявся на інтернет-зв’язок, що вочевидь зник, хоча телефон показував наявність повного сигналу. А потім підняв комір і рушив додому.
Деякий час він ішов, доки не побачив заспокійливий помаранчевий вогник таксі. Даррен підвів руку, і таксі загальмувало. Водій опустив вікно і подивився на нього.
– Куди, приятелю?
– Шефердз-Буш.
Водій кивнув, відвернувся, і віконне скло почало підійматися знову. Даррен сунув руку до кишені, аби впевнитись, що телефон і досі там, та коли він потягнувся до дверей, таксі несподівано рвонуло з місця.
– Гей, ти! – загорлав він. – Козел! – безсило крикнув Даррен услід машині.
Прогулянка на п’ять із половиною миль до батьківського дому не обійшлася без пригод. Ще три спроби спіймати таксі завершились приблизно тією ж невдачею, і, коли о пів на другу ночі його ключ повернувся в замку, він був так само виснажений, як і розлючений.
Він пройшов прямісінько до своєї кімнати і ліг у ліжко. Годі було й намагатися надати хоч якийсь сенс подіям цього безглуздого вечора. Спочатку треба було виспатися, а вранці буде видно. Він узяв ноутбук і розкрив його, аби традиційно побажати на добраніч усім прихильникам.
Даррен набрав свій акаунт у Твітері. Якщо досі він був сердитий, то тепер просто оскаженів. Щось було не так з інтернетом. Його акаунт із разючою цифрою в 492 тисячі дописувачів зараз показував нуль. Він розлючено відкрив кілька додаткових вікон, але нічого не змінювалося. Його акаунт на Фейсбуці доповідав про нуль друзів і цілковиту відсутність повідомлень. Зрозуміло було: хтось хакнув його.
Хлопець захряснув ноутбук і вилаявся. Розбереться із цим уранці. Він не звик ходити пішки, і тепер усе його тіло ломило.
Даррен Лаурі вирішив, що слід залишити позаду цей день, сповнений незгод. Він підбив подушки й заснув, не роздягаючись, під заспокійливий, добре знайомий шум нічного міста, під віддалене виття сирен, гамір вулиць і шурхотіння проїжджих автівок.
Коли сонце, пробившись крізь тонкі фіранки, розбудило його, мати вже пішла на роботу, а батько спав і голосно хропів: він усю ніч читав «Таймз: перегони», дивлячись на екрани камер спостереження у себе на складі.
Даррен прийняв душ, перевдягнувся, спустився вниз, щоб зробити собі міцної кави, а тоді знову розкрив ноутбук. Усе було, як учора.
Яка мерзота вломилася в його акаунти в соцмережах і навіщо? Може, то були ті дівки. Точно. Помста за зіпсутий телефон. Може, ця історія вже дійшла до газет. Він набрав у «Ґуґлі» своє ім’я.
Даррен відчув, як кров збігає з лиця.
Якому суперхакеру до снаги таке зробити? Він швидко перейшов до панелі «Улюблене» і до своєї сторінки на Вікіпедії.
Отже, справа в ноутбуці. Мала бути в ньому. Він поквапився до комп’ютера на столі в їдальні, яким його мати й батько користувалися, щоб купувати всіляку мішуру на eBay або спілкуватися з африканськими родичами, які постійно надсилали нудні фотографії людей із немовлятами на руках на фоні запилюжених будинків. Результат виявився той самий.