– Тоді вони мали б дати насолоджуватися ним і іншим.
– Хочеш повернутися?
– Це було там, позаду. Об’їдь трохи, гаразд? Може, там таки є дорога.
– Їхати куди, Ловренсе?
– Куди можна, – відповів він і невизначено махнув рукою в бік будинків. – Я гукну, якщо щось здасться знайомим.
Знак на обрубкуватих бетонних підпірках визначав ряд бунгало як «ЛУГОВИЙ ПРОСПЕКТ». Принаймні Вайолет сприйняла це за назву, хоча перше слово було наполовину затулено плакатом з оголошенням про зниклого собаку. Ще один плакат, що хляпав на вітру, привернув її увагу до бічної дороги за кілька ярдів попереду – наскільки вона могла розгледіти, «СКЕЛЬНА ВУЛИЦЯ».
– Так, спробуй туди, – підказав Ловренс, перш ніж вона встигла спитати. Подвійний ряд широких будинків із блідого білого каменю завернув ліворуч, а тоді праворуч, без жодного натяку на скелю. Вайолет проїжджала вже третій поворот на швидкості, яка навіть їй здавалася помірною, коли одна з машин, припаркованих на широких під’їзних ділянках між бунгало – срібний «ягуар» – раптом рвонула з місця, виїхавши заднім ходом на дорогу. Жінка натиснула на гальма, Ловренс охнув і скинув руки, тоді як водій «ягуара» зупинив автівку поперек траси й опустив скло.
Його рідке волосся було тьмяного каштанового відтінку, наче на вінтажній світлині. Очі завдяки зморшкам здавалися підкреслено вузькими, рот – витягнутим в одну тонку безбарвну лінію. Вочевидь, уважав, що його мають чути, навіть коли він докладає до цього мінімальних зусиль. Вайолет довелося опустити скло, і вона здригнулася від холоду.
– Перепрошую, що ви сказали?
– Я спитав, чи ви тут через Фетчера.
– Не думаю, – відповіла Вайолет, хоча ім’я здалося їй дещо знайомим. – Ви сказали – Флетчера?
– Я чітко сказав: Фетчера. – Чоловік насупився так, ніби вона завдала йому невиправданого клопоту. – Не вдавайте, що помилилися.
Чи було це звинувачення? Чи він поставив їй запитання, не інтонуючи його? Ловренс саме опускав скло, вочевидь, збираючись спитати дорогу, коли незнайомець промовив:
– Може, скажете мені, до кого приїхали?
– Узагалі ні до кого. Мій чоловік хотів побачити одне зі своїх улюблених місць.
– Я вас не знаю, – промовив незнайомець до Ловренса і насупився ще більше. – Я ніколи не бачив вас тут.
– Як і я вас. Я бував тут ще до вас.
– Ні, – сказав незнайомець із посмішкою, занадто скупою, щоб виражати радість. – Ніхто не бував тут до мене.
– Можу вас запевнити, що ми з моїми батьками…
Але чоловік вже відвернувся і впився очима у Вайолет.
– Я мав зрозуміти, що ви занадто стара, аби плюндрувати наші вулиці.
– Що, в біса, ви хочете цим сказати? – скрикнув Ловренс, висуваючись з вікна так різко, що машина хитнулася. – Та як ви смієте казати таке моїй дружині?
– Про що там гавкає ваш супутник? – сказав незнайомець, не глянувши на Ловренса. – Я б на вашому місці тримав його на короткому повідку.
Ловренс смикнувся вперед через металеве підвіконня і кілька разів пронизливо дзявкнув.
– А як вам таке?
– Не треба, Ловренсе. – Вайолет міцно стиснула його плече, доки чоловік не опустився на сидіння, потираючи груди в місці, придушеному підвіконням. – Не принижуйся через нього, – прошепотіла вона.
– Вважаєте це вдалим жартом? – Обличчя незнайомця пішло плямами від злості. – По-вашому, це схоже на Фетчера?
– Послухайте, ми нічого про це не знаємо, – запевнила Вайолет. – Я лише хотіла спитати, чи не могли б ви підказати нам…
Незнайомець кинув на неї такий лютий погляд, що вона запнулася.
– Коли повернуся, – прошипів він, – щоб вас тут близько не було.
– Розігнався! – відрубав Ловренс, але той уже зачинив вікно, так само різко, як стискав губи. Коли «ягуар» рвонув з місця, мало не збивши бокове дзеркало їхньої «Віви», жінка побачила, як водій підносить до вуха телефон.
– Кажи про нас кому хочеш! – гукнув Ловренс, крутнувшись на місці. – Усій вашій клятій окраїні розповідай!
– Це зайве, Ловренсе. Ми так не поводимось, – сказала Вайолет, хоча її мимоволі звеселило те, наскільки помолодів він цієї миті. – Ну що, поїхали звідси?
– Ні, шукатимемо далі, поки сонце не сіло. Просто скажи, коли втомишся потурати мені.
Сварка з водієм розхвилювала Вайолет сильніше, ніж жінка очікувала. Її ноги дрижали, руки на кермі так само тремтіли. Уже наближаючись до наступної таблички з назвою вулиці, вона вимовила:
– Фетчер.
– Нащо ти мені це кажеш?
– Глянь, ось що той чоловік мав на увазі.