Ще один плакат був приклеєний до низенької таблички. На ньому був зображений собака, що стояв на задніх лапах, наче спираючись на власне ім’я, написане більш великими літерами, ніж саме оголошення під ним. Ось чому ім’я здалося їй знайомим. Хтось розмалював собачу морду на плакаті – ось яке плюндрування згадував водій «ягуара». Вона сподівалася, що той чоловік мав на увазі непричетність її та Ловренса.
– Що не так із цими людьми? – обурився Ловренс. – Вони що, хочуть усіх заплутати?
Не встигла Вайолет поставити машину на ручне гальмо, як чоловік зірвав із себе пасок безпеки і кинувся до знака. І коли він притримав піднятий вітром край плаката (що перекривав півслова), перед ними з’явилася назва: «ВУЛИЦЯ ЛЕЙ». Він саме опускав плакат на місце, коли з бічної вулички вибігла жінка з розкуйовдженим сивим волоссям, застібаючи на собі довге чорне пальто.
– Де собака? – гукнула вона.
Вайолет помітила, що на ній були шкіряні туфлі на пласкій підошві. Ловренс не відповідав, доки жінка не опинилася за метр від нього, дивлячись упритул.
– Боюся, немає тут ніякого собаки.
– Звичайно ж, є. Не кажіть мені, що ви його не чули. – З кожною фразою її голос лунав дедалі гучніше. – Ви ж не глухий, ні?
– Це ваш собака?
– Чого б це? Ми тут всі наглядаємо один за одним. Ми не такі, як решта світу, – жінка насупила брови, даючи зрозуміти, що під «рештою світу» має на увазі і його особисто. – А тепер, будь ласка, припиніть гаяти мій час, – вела далі вона, – і скажіть, куди він подівся.
– Тут немає і не було ніякого собаки.
І коли вона набрала в груди повітря з явним наміром залементувати ще голосніше, Ловренс сказав: – Це був я.
– Годі клеїти дурня. – Вона й справді додала гучності. – Що це означає: це були ви?
– Моя спроба імітації. – І, побачивши на її обличчя нетерпіння й нерозуміння водночас, Ловренс пригостив її коротким гавкотом. – Ось так, – сказав він.
Вайолет чула винуваті нотки в його голосі, але жінка дивилася на нього так, наче бачила перед собою дикого звіра.
– Вам справді нема чим більше зайнятись, у вашому віці, окрім як грати в дурні ігри?
– Пробачте, мадам, але вам слід знати, у якому контексті це відбулося. Я…
Вона показала пальцем на плакат.
– Це теж ви?
– Не думаю, що між нами багато схожості.
– Ви чудово знаєте, про що я кажу. Ви відповідальні за пошкодження?
– Ви справді вважаєте, що я на це здатен?
– Я вважаю, що ви не здатні відповісти на просте запитання.
– Ні, я не відповідальний за пошкодження і не вірю, що ви хоч на мить вважали мене таким. А зараз у мене до вас просте запитання. Ви не могли б підказати нам, як дістатися…
– Туди, де вам саме місце? Просто розвертайтеся на 180 градусів і забирайтеся туди, звідки приїхали. – І, гордо скинувши голову, жінка пішла геть, але одразу розвернулася й додала: – І раджу вам більше не прикидатися собакою.
Коли Ловренс знов опинився на місці, смикнувши на себе пасок із такою силою, що той ослаб, Вайолет прошепотіла:
– Здається, нам не дуже раді? Може, плюнемо на все та поїдемо додому?
– Плюнути на все? – Він кліпнув на неї очима, ніби не впізнаючи. – Раніше ми нізащо б цього не зробили. Якщо я тобі набрид, то так і скажи.
– Не треба цього! Невже ти справді так про мене думаєш?
– Тоді вперед, – сказав він і, нарешті впоравшись із паском, буркнув: – Вони не сміють увсе чародійне привласнювати собі.
Звичайно ж, він висловлювався фігурально, хоча це й звучало як зарозуміла спроба заново віднайти дитячу наївність. Він викладав історію – так само, як і вона. І історія навчила їх, як люди приходять до віри в те, що магія існує насправді, а не є лише витвором зачарованої уяви. Повертаючи на вулицю Долинну, Вайолет із полегшенням завважила, що жінки-скандалістки тут немає. Але не було тут і жодного натяку на той краєвид, що шукав Ловренс, – лише черга довгих приземкуватих будинків, єдиних у своїй безликості, наче навмисно для того, щоби приховати індивідуальність господарів від чужинців. Коли вигин дороги закінчився, Вайолет побачила табличку з написом «Долинний поворот», чи принаймні тією частиною напису, що не ховалася під наклеєним плакатом, але ця дорога змусила її відхилитися від напрямку, вказаного Ловренсом. Вона вже почала поділяти його вперте бажання знайти те, що він шукав, і проїхала весь Долинний провулок, виїхавши на Долинний узвіз, з якого, у свою чергу, потрапила на Долинний проспект. Кожна табличка була частково заклеєна плакатом із зображенням загубленого собаки, і на кожному з них собачу морду було спотворено до невпізнаваності – видовище, від якого Вайолет охоплювало ірраціональне почуття провини. Вона гостро відчувала себе непроханим гостем. Але ж вона мала таке саме право користатися цими дорогами, як і будь-хто з місцевих мешканців, тим більше, що жоден із них уже не показувався. Вулиця з імовірною назвою Долинний ряд привела її на ту, що мала називатися Долинний бульвар, і жінка питала себе, чи ці назви обиралися з метою заплутати приїжджих. А тоді Ловренс нахилився вперед, гарячково стиснувши руки (на мить жінка подумала, що він молиться).