– А ще я хотів подивитися ваш краєвид.
– Ви його звідси не побачите.
– То не могли б ви розповісти, як до нього дістатися?
– Це неможливо. Як ви щойно сказали, це наш краєвид.
– Знаєте, я не думаю, що у вас є право так чинити. Ви не можете закрити світ від людей.
– Це не світ.
У Вайолет було відчуття, ніби вона підслуховує розмову, якої не може зрозуміти, – якщо, звісно, сам Ловренс її розумів.
– І ще я спитала вас, – нагадала жінка, – який ви маєте стосунок до собаки.
– Жодного. Я не такий вже й любитель собак, а якби і був ним, то навряд чи носився б із цим псом, як ви всі тут.
– У такому разі, ви не маєте підстав тут перебувати, і я б радила вам зникнути з очей.
– Не раніше ніж розберуся, що я тут роблю. – І, мабуть, відчувши, як дивно це звучить, Ловренс знітився і випалив: – Якщо ви справді вважаєте, що ми незаконно перебуваємо на чужій території, чому б не послухати, що скаже поліція?
– Поліція нам не потрібна.
Якщо це було попередження, воно лише підбурило його.
– То чиніть як знаєте, – сказав він. – І перепрошую, але я шукатиму далі.
І він знов припустив уздовж вулички, а Вайолет сказала жінці:
– Чому б вам просто не дати йому закінчити свої пошуки? Він бував тут ще хлопчиком.
– А зараз він що тут забув? На вашому місці я б не дозволила йому отак тинятися, – сказала жінка і зачинила двері перед обличчям Вайолет.
Та шкодувала, що забарилася біля дверей, вдивляючись у них так, ніби й далі сперечалася з тією жінкою. Адже коли вона озирнулася, Ловренс уже зник з очей.
– Ловренсе, – покликала вона жалісно і докірливо водночас, поспішаючи алеєю туди, де виднівся поворот (не глухий кут, як їй у нападі паніки спочатку здалося). Вона вже майже дісталася туди, коли почула його голос.
Він лунав схвильовано, навіть різко, хоча вона не могла розібрати жодного слова, що виривалося з його горла.
– Ловренсе, – повторила вона. Але, мабуть, він був надто захоплений, щоб відповісти. Вона вже задихалася, коли опинилася на розі алеї – не так швидко, як очікувала від себе. Принаймні вона бачила, чому Ловренс так тріумфально скрикував. Одразу за рогом у паркані була діра.
Самого Ловренса не було видно. Очевидно, він протиснувся в отвір. То була нерівно заокруглена діра менше метра завширшки, а заввишки ще менша, у нижній частині секції паркану, що здавалася старішою і більш зношеною від решти. Вайолет мимоволі подумала, що такого роду отвір деякі власники тварин улаштовують у дверях будинку. Він, звичайно ж, міг привабити зниклого собаку.
– Ловренсе, – покликала вона ще голосніше, присівши біля діри.
Але, згорбившись, вона не здатна була нічого бачити. Від цієї пози уздовж усього хребта миттєво спалахував біль, доходячи до голови. Довелося опуститися накарачки на колючий бетон і підповзти до отвору. Сонце, що висіло над самим обрієм, ударило їй в очі, і вона ледь здатна була побачити тоненьку смужку сліпучого світла на краю скелі. Чи справді дорога – та, якою вони їхали від автостради, чи інша – перетинала верхівку скелі? Вайолет міцно заплющила очі, а тоді широко розкрила їх, що анітрохи не допомогло; чи то сонце вже сіло за обрій, чи його цілком затулила хмара, але все, що вона тепер бачила крізь діру, – лише безмежний блідий простір, у якому не легше було щось розгледіти, ніж у вакуумі. Здавалося, що паркан примостився на самому краю урвища.
Певно, кут зору змінився. Може, вона, не помітивши цього, опустилася трохи нижче. Вона вже хотіла протиснутися крізь діру, аби добряче відчитати Ловренса за те, що довів її до цього, але новий спалах болю мало не звалив її на землю. Вона охнула, упершись руками в пористу деревину паркану, таку холодну, що волога, яка проступала на її поверхні, майже замерзала.
– Ловренсе, скажи, де ти, – крикнула вона й відчула, як її голос розрізає тишу – лише її голос, що тільки загострює враження, ніби вона вторглася на чужу територію. Здавалося, що кожен місцевий мешканець, який міг чути її цієї миті, неодмінно засуджував її. Не варто кричати, якщо маєш під рукою телефон. Хитнувшись, вона твердо стала на ноги й витягла з кишені свого пальта мобільний телефон, а тоді розблокувала його, щоб зателефонувати Ловренсу.
Почувши гудок у трубці, вона спробувала визначити, звідки може долинати його рінгтон, але в слухавці пролунала одна-єдина трель, яка одразу ж обірвалася. Вона лише встигла побачити зображення на екрані – фігуру, чия пряма постава здавалася дещо неприродною. Мабуть, їй пригадалися плакати, які вона бачила скрізь у Страйдерз-Голт, адже обличчя розпалося на безліч пікселів. Вона не встигла прочитати на екрані ім’я, яке чомусь здалося їй коротшим, ніж ім’я Ловренса, коли телефон видав гудок, наче незавершений сигнал про допомогу, і екран згас. Вона намагалася ввімкнути його, натискаючи кнопку, наразі їй здалося, що вона почула Ловренса.