Коли вона, запинаючись, підійшла до дорожнього знака, плакат на бруківці смикнувся, на мить відірвавши від землі зіпсовану собачу морду.
– Ловренсе, – крикнула вона і вже оберталася до машини, коли якась постать визирнула з-поза будинку за стежкою і сховалася знову. Жінка була впевнена, що це Ловренс, але як він міг так поводитися? Чи він остаточно втратив глузд на схилі років? Знову і знову, все тихіше, вона кликала його на ім’я, простуючи до стежки.
Там було так само безлюдно, як і скрізь. Як і на вуличці вздовж паркану. Вайолет була близька до того, щоб заволати від розпачу – якщо тільки від нього. Вона безтямно роззиралася навкруги – так, наче відчай міг повернути Ловренса, – аж тут їй впало в очі вікно, за яким вона нещодавно бачила жінку. Тепер вікно було наглухо запнуте, але то був єдиний проблиск надії для Вайолет. І вона пошкутильгала стежкою, а потім вулицею до парадних дверей будинку.
– Гей! – крикнула вона, натиснувши дзвінок. Вона нічого не почула, доки по той бік матованого скла майже на всю висоту дверей не з’явився силует. Фігура була спотворена візерунком на склі, а тому обличчя виднілося як бліда змазана пляма.
– Нащо ви здіймаєте галас? – ледь чутно спитала жінка. – Ким ви себе тут уявили?
«Ніким я себе не уявила!» – мало не відповіла Вайолет, але зрозуміла, що це не допоможе. Тож просто промовила: – Ви бачили мене позаду вашого будинку. Ви говорили зі мною.
– Вважайте, що вам пощастило. Мені більше нема чого додати.
– Я шукаю свого чоловіка.
– Ви не знайдете його в моєму будинку.
– Але ви так само його бачили, – благально промовила Вайолет і знову відчула проблиск надії. – Ви спостерігали за ним, чи не так? Може, ви бачили, куди він пішов?
– Далеко він піти не міг.
– Ні, але він міг заблукати. – І одразу ж це здалося їй більше ніж можливим. – Я впевнена, людина, не знайома з місцевістю, може легко заблукати.
– Ненадовго.
Вайолет не знала, чому це прозвучало так зловісно: можливо, думка про втрату Ловренса надавала загрозливого відтінку всьому навкруг: порожній вулиці, темній, як інтер’єр будинку, спотвореній фігурі за склом, що ніяк не набувала звичної форми.
– Можна скористатися вашим телефоном? – випалила Вайолет.
– У жодному разі.
Вайолет спробувала переконати себе, що не дуже розчула її.
– Мені треба зателефонувати чоловікові. Мій телефон розрядився.
– Їх тут не схвалюють.
Вайолет відчула, що це стосується не лише їхніх із Ловренсом телефонів.
– Просто допоможіть мені його знайти, – благала вона, – і ми дамо вам спокій.
– Він знайдеться.
Чому ці слова здалися їй такими загрозливими? Тривога Вайолет дедалі більше зростала.
– Допоможіть мені, – розлючено сказала вона. – Інакше я здійму такий ґвалт, що збуджу всіх навколо.
– Немає потреби. Навколо й так ніхто не спить, – відповіла жінка, і її силует розпався на ще більшу кількість уламків, зникаючи в темряві будинку.
– Ви мене так просто не позбудетесь! Не раніше, ніж я знайду свого чоловіка! – крикнула Вайолет і вже хотіла горлати далі – скільки знадобиться, аби люди вийшли їй на допомогу. Аж тут почула, що Ловренс кличе її.
Вона розчула лише перший склад. Їй ніколи не подобалося, коли хтось скорочував її ім’я, але зараз вона була більше ніж рада це чути – хай навіть це звучало дзявкучим голосом. Він був далеченько, за краєм вулиці, та принаймні голос лунав не від урвища.
– Ловренсе, – крикнула вона і крутнулася на місці, мало не втративши рівновагу. – Ходи сюди. Ходи до мене.
Порожня вулиця наче підхопила її скрик, луною понісши далі. Неосвітлені будинки з наглухо запнутими вікнами ще більше підкреслювали темряву, що потроху густішала навколо. Можна було подумати, що ніч відрізає її від Ловренса.
– Поговори зі мною, – гукнула вона. – Я йду до тебе.
– Ні!
Навіщо він їй це сказав? Що змушувало його взагалі казати таке? Певно, вона його не розчула.
– Я йду! – присяглася вона і рвонулася до автівки.
Уже коли вона застібала на собі пасок, їй спало на думку дещо неприємне. Може, все, що відбувається, є ніщо інше, як нічний кошмар? Вона заснула на пасажирському сидінні, коли Ловренс віз їх додому, і скоро прокинеться й побачить, що з ними все гаразд. Їй хотілося так думати, і водночас вона була стривожена – це було наче зрадити Ловренса, покинути його на неосвітлених байдужих вулицях. Не можна припинити пошуки, виправдовуючи себе цим, що це лише сон. Вона опустила обидва передні вікна в машині й відчула, ніби впускає всередину саму морозну ніч, що не дасть їй заснути.