– Ловренсе, – покликала вона і ввімкнула фари. – Не мовчи, поговори зі мною.
І коли вона розвертала машину, передні фари висвітили одноповерховий будинок, а за ним ще один такий самий і ще один. Він міг бути біля будь-якого з них.
Якщо їхати прямо, вона потрапить у глухий кут, до того ж вона і так уже почувалася загубленою, щоб блукати незнайомим містом у темряві. На швидкості, що ледь перевищувала пішу ходу, вона під’їхала до перехрестя, напружено, до болю в очах видивляючись перед собою, і вигукувала ім’я Ловренса. З’їхавши з дороги, вона почула його голос.
Вона вже збиралася відповісти, коли зрозуміла, що чує собачий гавкіт. Це був перший звук, почутий у Страйдерз-Голт, а скільки часу минуло, відколи вона востаннє чула птахів? Гавкіт здавався схожим на нерозбірливі слова, ось чому вона прийняла його за людський голос і навіть при цьому не замислилась, чого б це Ловренсу заперечувати: «Ні, ні, ні!» Якщо це був той невловимий Фетчер, хтось інший міг спіймати тварину.
– Ловренсе, – покликала вона гучніше, але єдиною відповіддю був черговий вибух несамовитого гавкоту. Вона вже майже доїхала до наступного перехрестя, коли побачила перед собою звіра.
Це цілком міг бути Фетчер, оскільки виконував той самий трюк, що був зображений на всіх плакатах. Він стояв на задніх лапах, ніби щось випрошуючи, хоча ніхто не пропонував йому смачненького. Перш ніж Вайолет встигла розгледіти щось, окрім великого неясного силуету, звір опустився на всі чотири лапи і дременув за ріг. Коли ж вона під’їхала до перехрестя, на обох вулицях не було ні душі. Вона не повинна відвертатися на собаку чи задаватися питанням, чому ніхто не вийшов надвір ловити його.
– Ловренсе! – крикнула вона, ніби намагаючись відігнати тварину і натомість побачити чоловіка, але лише холодний вітер вривався до неї крізь опущені вікна. До самої околиці вона не почула й не помітила жодного натяку на його місцезнаходження.
Чи не занадто швидко вулиці лишилися позаду? Може, вона, не помітивши, проминула кілька з них? Вона вдивлялася в темне скупчення бунгало з таким напруженням, ніби біль в очах слугував запорукою того, що вона знайде Ловренса. А тоді вона порилася в кишені й витягла телефон. Жінка сподівалася, що він міг відновити хоч трохи заряду, втраченого у Страйдерз-Голт, але той залишався неживим, наче прямокутний камінець, на який він і скидався. Вона вже не сумнівалася, що Ловренса тут немає – не міг же він рухатися швидше, ніж автомобіль.
Вона не знала, скільки разів проїздила повз затемнені вулиці – як і скільки разів вони повертали її до зелених насаджень. Як часто вона проминала «ягуар», що був знову припаркований на своїй під’їзній ділянці? Може, їх було декілька, і всі вони дражнили її, створюючи ілюзію, ніби вона знає, де є. Дедалі більш сухим і хриплим голосом вона продовжувала кликати Ловренса. Навіть автомобільна сирена не здатна була оживити ці непривітні вулички, які, здавалося, поринули в глибокий сон і бачили в ньому самих себе. Тепер вона гнала машину відчайдушно швидко, наче могла наздогнати Ловренса, аби той не заблукав іще більше. Вона знала, що настане день, коли один з них втратить іншого, але навіть у страшному сні не могла уявити, що це буде саме так. І раптом її вразила жахлива думка, що, можливо, він не був по-справжньому втрачений аж до миті, коли вона припустила це в розмові з тією жінкою. Якщо таке було можливо, чи не означало це, що вона може повернути його в той самий спосіб?
Вона вигукнула його ім’я і налягла на сирену, а тоді побачила, як єдина істота на вулицях міста метнулася за межі світла фар. Вона знову гавкала, і цей гавкіт ніби нагадував їй людський голос, що намагається сказати: «Йди, йди, йди». Їй навіть здалося, що тварина навмисно уникає світла, наче соромиться показатись на очі. Може, цей звір здатен привести її до Ловренса? Вона не була розгублена настільки, щоб всерйоз припустити подібне, та все одно вона рухалася за твариною, забувши, у який бік збиралася їхати, – усі вулиці здавалися їй однаково зловісними й глухими. Тварина зникла з очей незадовго до того, як дорога вкотре привела її до зелених насаджень.
Зі страшенним скреготом, що пролунав, наче крик розпачу, вона загальмувала, а потім вибралася з машини. Їй здавалося, що довгі ряди затемнених будинків виганяють її – і так триватиме, доки вона намагається відшукати Ловренса. Востаннє вона спробувала уявити собі, що це лише кошмар, спотворене втілення її спільного з Ловренсом бажання привнести трохи чарів до їхнього життя. Скоро вона прокинеться і побачить себе на пасажирському сидінні… але вона знала, що це неможливо: Ловренс ніколи не вчився водити машину. Її руки так сильно тремтіли, що їй ледве вдалося скласти їх рупором біля рота.