– Увесь мотлох, що вам не потрібен, везіть на сміттєзвалище. Я не можу дозволити, щоб його поскладали поряд із баками на вулиці, бо тоді на мене напосядеться міська управа. Єдине, що ви залишите, це меблі. Усі вони належать мені, – він завагався. – Ну… окрім того бюро. Але за умови, що ви приберете все із шухляд, можете залишити його тут, якщо схочете. Я не проти.
Я був цілком упевнений, що він не проти. Хоча й занедбаний, це все ж таки був стіл пізньої епохи короля Ґеорґа, із червоного дерева, і єдиний серед меблів, що поширював у кімнаті шляхетний запах.
– Що ж, залишаю це на вас. – Беррі знов завагався. – Ви заберете це із собою? – він показав на картину над каміном.
Я кивнув.
– Отже, містер Вільє був вашим дядьком, чи не так?
– Правильно.
– Ха! – Цей вигук виражав водночас жаль і презирство. – А він вам небагато лишив, так?
Я знизав плечима. Правду кажучи, я ледве знав його. Беррі дав мені ключі від квартири й парадних дверей, наказавши повернути в неділю ввечері «без зволікань». Він очікував, що на той час квартира буде звільнена від усього дядькового майна і «бездоганно чиста». Остання вимога була вже чистісіньким ошуканством: я приїхав забрати речі, а не влаштовувати прибирання. Я звів брови. Беррі зрозумів. А тоді поспішив забратися – на диво швидко для людини з такою комплекцією.
Квартира була на другому поверсі будинку з терасою біля однієї з тих невеличких трас, перпендикулярних Верхній вулиці в Ізлінґтоні. Коли вони лише були побудовані на початку ХІХ сторіччя, вони вважалися привабливим місцем проживання для тодішнього середнього класу, який саме формувався. Потім їхній статус знизився до загальнодоступного житла. Коли наприкінці 60-х – на початку 70-х більша частина Ізлінґтона знов перетворилася на фешенебельний район, ці будиночки вперто відмовлялися розвиватися разом із нею. Здебільшого вони так і залишилися розділеними всередині на квартири для зубожілої, але амбіційної молоді й викинутих на узбіччя старих. Товсті нашарування застарілого бруду, що нагадував хворобу шкіри, рясно вкривали вікна, які виходили на вулицю.
Я клацнув вмикачем, але навіть у світлі заплямлених нікотином ламп кімната так само здавалася похмурою. Поряд із великою вітальнею, до якої я ввійшов, розміщувалися спальня, ванна і маленька вбудована кухня. Окрім картини над каміном, увесь декор в кімнаті обмежувався двома фотографіями в рамках. Інших прикрас не було. Книжкові полиці була забиті неохайними стосами журналів і книг, пов’язаних із колишньою професією мого дядька – фотографією.
Занадто мелодраматично було б казати, що брат моєї матері Г’юберт Вільє був ганьбою своєї родини. Про нього просто не згадували, а сам він ніколи не відвідував сімейних торжеств і, наскільки я знаю, жодному з нас навіть поштівки не надіслав. Мені було відомо, що десь він існує, і це більш-менш було так. Мої періодичні спалахи цікавості щодо його особи завжди наштовхувалися на різкий спротив. Мати казала, що не знає, де мешкає дядько Г’юберт і чим він займається, але це, як я довідався вже після її смерті, було неправдою.
Серед материних паперів я знайшов його адресу і свідчення того, що вона періодично надсилала йому невеликі суми грошей. Гадаючи, що дядька Г’юберта слід було би принаймні сповістити про смерть матері, я вирішив відвідати його. Він прийняв мене, але відмовився їхати на похорон. Згодом я зробив ще один-два візити до нього, але це аж ніяк не можна було назвати приємним досвідом. Одного разу він попросив мене позичити йому сто фунтів, які я вже ніколи не сподівався отримати їх назад – і не отримав. Згодом, менш ніж за рік після смерті моєї матері, він теж пішов із життя, і я був вражений, дізнавшись від його адвоката, що я єдиний, кого він згадав у своєму заповіті. Я виявився також єдиним «невтішним родичем» на його похороні.
Я найняв фургон на вихідні, завантажив його достатньою кількістю коробок і ящиків, щоб вивезти його речі. Тож цього суботнього ранку я почав розбирати його квартиру, ледь усвідомлюючи, що за цією працею стираю з лиця землі останні сліди людського життя.
Як я й очікував, це виявилося сумною й гнітючою справою. Його одяг, деякі предмети якого були колись дуже дорогими, тепер полатаний, у багатьох місцях протерся до дірок, і жодна річ у його гардеробі нині не годилася навіть на благодійність. Посуд і столове начиння належали до найдешевших. Серед книг було мало таких, що можна було залишити в себе чи продати. Здається, він вів найскромніший спосіб життя. Я не знайшов жодних пляшок алкоголю, повних чи порожніх, тож, мабуть, навіть радощі життя покинули його. Одна тарілка досі лежала немитою в раковині. Його життя було так само безплідне, як і самотнє.