Фотографії в рамках були його власної роботи. Це були похмурі чорно-білі знімки покинутих будівель, запущених земель, занедбаних промислових зон – теми, що по сьогоднішній день не втрачають популярності поміж фотографів-«митців». Вони було зроблені професійно, але не кращі й не гірші за незліченну кількість інших, які я вже бачив. Ця естетика здавалася мені геть позбавленою оригінальності. До того ж фотографії вилиняли по краях і почали відшаровуватися від своїх оправ. Єдиним зображенням, що мене зацікавило, була картина над каміном, яку жадав отримати Беррі.
Це був портрет олійними фарбами дівчини з довгим золотим волоссям, зображеної по коліна. Вона стояла на балконі й видивлялася звідти тужливими очима. Автор майстерно володів пензлем – вочевидь, картина була написана професійним художником. Окремі фрагменти композиції – наприклад, рука, що спочивала на перилах балкона, – були зображені недбало, та все ж картина полонила своєю свіжістю і щирістю. Дівчина була вбрана в сукню з високою талією, що нагадувало ренесансні традиції, і вишукані коси, у які було заплетено її волосся, довершували ефект. Вона була прекрасна. Я згадав, як під час останнього візиту до дядька Г’юберта спитав його про цю картину.
Кілька секунд він мовчки дивився на мене своїми сердитими водянистими очима. Я одразу збагнув, що перетнув заборонену межу, але не збирався вибачатися. Зрештою, це він був винен мені гроші, а не навпаки. Збагнувши врешті-решт, що мене не залякати, він відвів очі й став дивитись у вікно.
– Колись вона була моя… – промовив він відстороненим тоном. – Кілька разів… Багато разів… І досі моя. – Він почав щось бурмотіти собі під ніс. Наче думки його, як і голос, відступали кудись удалину. Але загалом їхній напрямок був мені зрозумілий.
– Існують так звані «первісні» племена – здається, у Новій Гвінеї чи в екваторіальних лісах Амазонії? – а, хай йому грець, яка різниця? Хай там як, ці хлопці відмовляються фотографуватися, бо думають, що, здобувши їхнє зображення, ти тим самим захоплюєш часточку їхньої душі, їхнього духу… Що ж, я розповім тобі дещо. Вони не настільки, в біса, примітивні, як ми вважаємо. Не настільки, в біса, тупі. Еге ж? Усе, що потрібно, – це обладнання. Зрозуміло? Ось і все, що я тобі скажу.
Потім він знову глянув на мене, і його очі пожвавилися.
– Гадаєш, я старий, що вижив з розуму, чи не так? Ти ані слова не розумієш із того, що я кажу.
Я похитав головою.
– Це так. Не розумію.
– Добре… Добре!..
Він важко засопів, немов від нежитю, що я прийняв за спробу засміятися. Є такий різновид егоїстів, котрі бажають, щоб їх любили і хотіли знати про них усе. Але існує ще небезпечніший різновид, який прагне зберігати навколо себе атмосферу таємничості, створюючи оманливу ілюзію, ніби володіють якимись надприродними силами.
Тепер він мертвий, і я вільний був вести власні розслідування. Я зняв картину зі стіни і роздивився її уважніше. Це був твір талановитого художника, але його талант було розвинено не до кінця. Я перевернув картину. На зворотному боці полотна чорнів напис: «Л. В. у ролі Джульєтти, травень 1961 р.», – а нижче стояв підпис, який, беззаперечно, належав моєму дядькові Г’юберту Вільє.
Дядько Г’юберт дуже мало розповів мені про своє життя, але я зумів дізнатися, що він відвідував Школу Слейда і вивчав образотворчі мистецтва, перш ніж розпочати кар’єру фотографа. Це полотно було вцілілою пам’яткою того раннього періоду його життя. Вочевидь, воно щось значило для нього, але хто така Л. В.?
Під час мого останнього візиту він не казав нічого, що містило би натяк на її особистість. Він і далі щось бурмотів, як роблять старі люди, особливо ті, яким давно байдуже на те, слухають їх чи ні. Більшість цього бурмотіння було ледве чути. Пам’ятаю, він щось шепотів про «поїздку до Ірвінґ-гаузу», та коли я спитав, де це і чи можу я його підвезти туди, він лише спробував розсміятися знову і похитав головою: і знову цей зловісний захват містифікаціями. Він сказав щось на кшталт: «Я дістануся туди власним ходом», – що здалося мені дурницею. Після того він став дивитися у вікно і впав у затяжну мовчанку, а це ясно давало зрозуміти, що він більше не потребує моєї присутності. Я зрозумів натяк і пішов. Наступного разу я побачив його вже в поховальній конторі в труні.
До вечора суботи я прибрав майже все дядькове майно, розклавши по коробках або по сміттєвих пакетах для знищення. Найлегші з пакунків я сам відніс до фургона. Завтра належало зробити ще одну поїздку і прихопити із собою помічника для транспортування важчих речей. Стіни тепер стояли голі, вікна – без фіранок, з меблів зникли всі покривала й подушки. За вікном денні барви Ізлінґтона поступово згасали. Квартира дядька Г’юберта скидалася на труп, неживу оболонку, позбавлену сенсу. Лишилося прибрати тільки вміст письмового столу із червоного дерева. Я залишив його насамкінець, сам не знаю чому.