Модний молодий фотограф Г’юб Вільє у своїй студії в Сохо: «Для мене фотографія – не лише майстерність, але й спосіб життя і засіб самовираження».
Нижче хтось вивів олівцем дату: «1966».
Отже, це був молодий дядько Г’юберт. Ставало вже пізно, а я ще нічого не їв, відколи перехопив сендвіч за ланчем. Це можна було хоча б частково віднести на рахунок запаморочення і дивного жаху, який навіювала картина. Той дядько Г’юберт, якого я знав, був суцільною розвалиною: рідке біле волосся, що де-не-де стирчало зі вкритого рубцями черепа, важкі щоки звисали з висхлого обличчя, кутики рота відтягнені донизу в постійній гримасі сердитого невдоволення. Лише той самий погляд в очах – дикий, напружений, волошково-блакитний – дозволяв установити зв’язок із юним божеством на фотографії. Що сталося? Міркуючи над цим, я здригнувся, хоча, маю зауважити, що в кімнаті раптом стало значно холодніше.
Я подивився на годинник. Було майже одинадцять. Я вирішив, більше не розглядаючи, скласти всі папери в ящик поряд зі мною. Так я й зробив, хоча мою увагу привернув іще один невивчений предмет. Це був лист, надрукований на дорогому гербовому папері. Ім’я, відтиснуте вгорі, належало знаменитому виробникові плівки та фотографічного обладнання. Лист було датовано 6-м травня 1973 року.
Шановний містере Вільє,
Щиро Вам дякую за те, що дозволили розглянути Ваш найбільш винахідливий пристрій. Із цим листом повертаю Вам прототип і зразки Ваших робіт. Хоча він і пробудив певний інтерес, я змушений із жалем сповістити, що, на нашу думку, Ваша пропозиція не має достатнього комерційного потенціалу, щоб брати її до розробки. Потрібно набагато більше досліджень і доопрацювань, аби перетворити її на вигідний бізнес-проект, а запропоновані Вами фінансові умови роблять витрати непомірно високими. А втім, я бажаю Вам усілякого успіху з Вашим проектом.
Далі йшов недбалий, геть нерозбірливий підпис, але нижня половина листа була відірвана, можливо, у гніві, тож ім’я відправника залишилося невідомим.
Спустошивши верхнє відділення, я взявся за шухляди у двох тумбах. У трьох шухлядах праворуч я не знайшов нічого, гідного особливої уваги, окрім пачки листів – усі були написані однією рукою. Також я знайшов близько дюжини візитівок: лілових, прикрашених жовтими фантастичними візерунками і того ж кольору написом «Г’ЮБ ВІЛЬЄ, ФОТОГРАФ» разом з адресою його студії на Дін-стрит у Сохо. Ліва тумба столу складалася лише з однієї глибокої шухляди, декорованої, як три з протилежної сторони, та замком у верхній частині. У ній було кілька альбомів із фотографіями та велика кубоподібна скринька, обтягнута чорною шкірою. Вона була заважка, і я запідозрив, що всередині фотоапарат, але зазирати не став. На той час мені вже не терпілося забратися звідси.
Я підняв ящика зі вмістом письмового столу і зніс її на перший поверх і на вулицю, до орендованого фургона. Наступного дня я мав повернутися з помічником, аби забрати останнє.
Вулиця під будинком дядька Г’юберта виявилася безлюдною. Звуки дорожнього руху з Верхньої вулиці долітали слабкі й переривчасті. Я завантажив ящика в кузов фургона, позіхаючи при цьому. Надто надовго я тут затримався, а попереду була ще довга дорога.
Я припаркував свій автомобіль на певній відстані від парадних дверей до будинку Г’юберта, адже ближче місця не було. Зачинивши дверцята фургона, я озирнувся на будинок і побачив, що вікно на другому поверсі – вікно його квартири – було відчинено і хтось висовувався звідти. Видно було лише темний силует – вулиця майже не освітлювалася, – та все ж я розгледів, що це жіноча фігура, дуже тонка, анорексично худа. І хоча я бачив лише силует, мене не полишало сильне відчуття, ніби вона дивиться на мене. Потім вона благально простягнула до мене руки, і мені здалося, що я побачив інших поряд з нею у вікні.
На ту мить я відчував не так страх, як гнів, що хтось намагається завадити мені поїхати додому й добряче виспатися. Я одвернувся, сів у машину, хряснув дверцятами й поїхав. І заспокоївся лише коли був уже за кілька миль звідти і раптом збагнув, що жену вулицями Лондона зі швидкістю більше ніж шістдесят миль за годину. Уже вдома, у Чізвіку, годину або більше по тому я відчув, що страшенно виснажений, але заснути не міг.
Кілька разів мені вдалося задрімати, але я швидко прокидався, і вже потім, о сьомій ранку, я облишив усі надії на відпочинок. Я забрав з фургона дещо з дядькового майна і переніс до себе у вітальню. Це були речі, які я хотів дослідити уважніше. Мій мозок був настільки одержимий ними, що не давав мені спати.