Першим був шкіряний чорний футляр. Це була явно недешева річ – зі срібними петлями і замком, ключа до якого я не міг знайти. Тож я розкрив його за допомогою зубила. Усередині футляра, оббитого червоним оксамитом, у пінопластових крихтах я знайшов фотокамеру – як і очікував. Але це була не звичайна камера. ЇЇ було зроблено на замовлення, з двома об’єктивами, встановленими паралельно на відстані близько п’яти сантиметрів – приблизна відстань між очима дорослого чоловіка. На звороті була відповідна пара вічок. Вона була також оснащена іншими шкалами та пристроями, яких не побачиш на звичайному фотоапараті. Яким було їхнє призначення, я навіть припустити не міг. На мідній табличці на звороті камери було вигравірувано слова: «ПАТЕНТ ВИДАНО Г. В.»
Далі були альбоми. Вони були розкішно переплетені золоченою тісненою шкірою, і більшість із них містила підбірку його робіт для журналів, виставок і приватних клієнтів. Вони стали додатковим доказом (якщо докази були потрібні), що мій дядько був обдарованою людиною. Але були два альбоми, які суттєво відрізнялися від інших.
Один із них я можу лише охарактеризувати як сімейний альбом, хоча він не був схожий на жоден із сімейних альбомів, бачених мною раніше – і, сподіваюся, більше я ніколи такого не побачу. На першій сторінці була фотографія моєї матері й мого батька в день їхнього весілля. Вони щойно вийшли із сільської церкви, у якій вінчалися, і тримаються за руки, але дивляться в різні боки, тужливо всміхаючись. Жоден із них не дивиться в камеру. Злегка змазана пляма трави з правого краю дозволяла припустити, що фотографію було зроблено потаємно, зі сховку на церковному дворі. Решта весільних фотографій справляла те саме враження. На одній із них можна було бачити, як офіційний фотограф намагається зняти подружню пару, в той час як мамина фата, підхоплена вітром, падає їй на обличчя. Фотограф здається роздратованим, а мій батько засмученим. Є в цьому знімку якийсь елемент жорстокої комедії. Потім я побачив фотографію самого себе у віці п’яти років разом із мамою в саду біля нашого будинку. Я маю незадоволений вигляд, і мати намагається заспокоїти мене. На задньому плані батько спостерігає цю сцену із цікавим виразом відчуження й відрази на обличчі. Вочевидь, фотографія не була зрежисованою, і зробили її таємно. Я згадую цю фотографію зокрема тому, що невдовзі після того, як її було зроблено, мій батько пішов від моєї матері й ніколи не повернувся. На решті картин ми з моєю родиною завжди були надворі чи в якомусь громадському місці і, вочевидь, гадки не мали, що за нами спостерігають. Ось я йду до школи, і на моєму обличчі вираз лютої зосередженості; ось я сиджу на межі футбольного поля, обіймаючи своє подряпане коліно, захоплений у момент сльозливих жалощів до самого себе. Я ненавиджу цю сторону своєї особистості і мене розізлило те, що цей момент особистої ганьби був вкрадений у мене і потрапив до альбому. Є навіть фотографія, коли я незграбно намагаюся поцілувати мою першу дівчину на тенісному корті. З відчуттям огиди я згорнув альбом.
Утома, поза сумнівом, лише підсилила моє відчуття гніву, відчуття, що мене зрадили. Я зробив собі кави, але моїм нервам це анітрохи не допомогло. Я неспокійно тинявся кімнатою. Залишався ще один альбом, який я не продивився. Я відклав його наостанок, адже він мав особливо розкішну сап’янову палітурку із золотою монограмою – дядьковими ініціалами Г. В., відтиснутими на обкладинці.
Усередині були найбільш химерні й моторошні фотографії, які я коли-небудь бачив. Я не маю на увазі, що на них були зображені жахіття – якраз навпаки.
На перший погляд вони скидалися на серію знімків оголеної жіночої натури, одноколірних, але надрукованих у відтінку сепії на оксамитовому, напівматовому папері. Тло завжди мало розмитий, затінений вигляд, але створювало враження безкінечного та безлюдного простору. Перше, що впало мені в око, це надзвичайні подробиці і створюване ними відчуття перспективи. Вони здавалися тривимірними.
Усі натурниці були юні, деякі – ледь старші за підлітків. Вони були зняті на повний зріст, деякі – навпочіпки, інші – стоячи, одна – скулившись на ліжку серед зім’ятих простирадл. Дівчата були стрункі й вродливі, але це не були порнографічні знімки, адже вони просто не здатні були викликати збудження. На кожному обличчі був написаний страх. Усі натурниці дивилися в камеру з неприхованим жахом. Висока якість знімків створювала ефект майже відчутної на дотик реальності. Їхні очі були широко розкриті і ніби спустошені відчаєм – наче вони знали, що більше ніколи в житті не відчують щастя. Безкінечні тіні, що пролягали за їхніми спинами, мали от-от поглинути їх, зім’яті простирадла навколо дівчини на ліжку, здавалося, от-от постануть і задушать її.