Важко було на них дивитися, але відірватися від них було ще важче – настільки вони заворожували. Хоча й застиглі, зображення створювали ілюзію потенційного руху – наче натурниці на мить заціпеніли від жаху. Це нагадало мені мить, коли я побачив свою матір мертвою в лікарні. Я знав, що вона більше не ворухнеться, та все одно очікував, що це станеться, і мій розум грав зі мною жарт, доки я дивився на її тіло.
Останнє зображення в альбомі було найразючішим. На ньому була дівчина, оголена, як і решта, з довгим білявим волоссям, вона ніби тікає від камери, але при цьому озирнулася і із жахом дивиться на свого переслідувача. Тло зображено дещо чіткіше, ніж на решті фотографій. Дівчина була в лісі, дерева якого вкривали собою безкінечний сірий простір. Тривимірна якість знімка створювала ілюзію безкрайності, і здавалося, що варто простягнути руку – і вона увійде в пухнастий рельєф на фотографії і далі – в холодну порожнечу. Озираючись назад, утікачка не бачить того, що бачить камера: корінь дерева, наче велетенська чорна змія, згорнувся в неї на шляху. За мить по тому, як було зроблено фотографію, вона мала перечепитися і полетіти сторчголов на холодний сірий лісовий ґрунт.
Треба було згорнути альбом і повернутися до своїх справ, але зображення невідступно тримало мене. Щось у цьому обличчі видавалося мені знайомим. Невдовзі я зрозумів, що дивлюся на Л. В., жінку, зображену на картині мого дядька.
Хто така Л. В.? Ким вона була в його житті? Коли це питання постало в моїй голові, я знав, що не заспокоюся, доки не з’ясую. Я почав проглядати папери, знайдені в письмовому столі минулої ночі. Раптом я згадав про пачку листів, перев’язаних шворкою, на які майже не глянув. Вони були написані фіолетовими чорнилами на блідо-блакитному папері, і деякі з їхніх конвертів були прикрашені грубо намальованими квіточками. Вони були надіслані дядькові Г’юберту на адресу по вулиці Ґліб-Плейс у Челсі.
Це були любовні листи за підписом «Лейла». Певно, це й була Л. В.? Подальшим доказом того, що так і є, стали випадкові посилання в листі на роботу в театрі, кіно й на телебаченні. Л. В. була акторкою, це було очевидно з портрета. Так само акторкою була і Лейла.
Хоча цим листам була майже п’ятдесят років, я все одно почувався ніяково, читаючи їх. Лейла була юна, наївна і обожнювала його. Вона висловлювала свої почуття, удаючись до словесних кліше, як майже завжди роблять прості люди. Я почувався так, ніби втручаюся в чуже життя. До того ж ці листи несли дуже мало інформації, окрім того, що Лейла обожнювала мого дядька і що іноді він сердився на неї, а вона завжди вважала це власною провиною. Лише останній лист вніс певну ясність і дозволив більш об’єктивно поглянути на справу.
Гітроу, ранок п’ятниці
Мій дорогий Г’юбе!
Ти, мабуть, дуже здивований адресою нагорі, але, будь ласка, будь ласочка, не сердься на мене дуже. Гадаю, ти все одно сердитимешся, але, що ж, напевно, так і має бути. Ось я вже в Гітроу і маю близько години, перш ніж сяду на літак і полечу до Штатів. Пробач, що не сказала тобі про свій від’їзд, але ти б лише спробував зупинити мене, сталася б огидна сварка, а ти знаєш, я не зношу сварок. Тож коли ти читатимеш цього листа, я вже буду за тисячі миль звідси, по той бік океану, і я не маю телефонного номера або ще чогось, тож тобі лише доведеться чекати, доки я напишу знову або ще якось зв’яжуся з тобою. Справа в тому, що мій агент знайшов мені роль в тамтешньому кіно. Я знаю, це лише черговий жахливчик і, мабуть, нестерпно гидкий, але це робота, а мені треба їсти і треба навести лад у голові. Розумієш, любий Г’юбе, – і не хмурся ти так, бо будуть зморшки!!! – хоч я й кохаю тебе до нестями – справді кохаю! – так тривати далі просто не може. І справа не в інших дівчатах – хоча це боляче, дуже боляче – і не у сварках, які я ненавиджу, і навіть не в побиттях і насильстві, тому що ти завжди (майже завжди) потім просиш вибачення. Ні, справа в тому – о, як важко це пояснити! – в тому, що поряд із тобою я чомусь відчуваю, ніби не існую як особистість. Наче я ніщо. Гаразд, я твоя дівчина, твій пупсик, твоє серденько, але я більше не належу самій СОБІ. Розумієш? Ні, я не чекаю, що ти зрозумієш. Гаразд, пам’ятаєш той раз, коли ми вдвох ходили до «Біби», і ти обрав для мене сукню, а я хотіла іншу, а ти просто пішов до каси і все одно купив її, а потім виштовхав мене з магазину, перш ніж я встигла поглянути на щось іще. Я почувалася настільки приниженою багато днів по тому. Так, я знаю, звучить безглуздо, і ти майже без сумніву маєш значно кращий смак, ніж я, ти така зірка, такий геній, але справа не в цьому. Іноді я просто хочу мати щось своє і чинити по-своєму, але ти бажаєш, щоб я весь час була твоєю власністю, а я просто не можу так. Ось чому я зрештою їду до Лос-Анджелеса зніматися в цьому фільмі, і я знаю, що це звучить безглуздо і непереконливо, і все таке, і, мабуть, так і є, але це те, що я відчуваю зараз. Але я все одно кохаю тебе, любий Г’юбе, і досі вважаю, що ти найблискучіший, найкрутіший геній у цілому світі! Тож не згадуй лихим словом