А потім я опинився ніби в потойбіччі.
По той бік життя, яке я колись мав.
Не знаю, чому мені одразу не спало на думку вирушити в подорож на мотоциклі. Мабуть, дався взнаки шок, а також необхідність підтримувати зв’язок з єдиною сталою річчю в моєму житті.
Я покинув роботу у видавництві наприкінці 90-х, протягом чергового спаду виробництва, що періодично траплялися в країні. Деякий час я намагався стати письменником, що виявилося ні так само легко, ні так само весело, як вважається. Я прийшов у видавницький бізнес здебільшого тому, що любив книжки, тож відкриття книгарні «Пакуй їх!» стало цілком зрозумілим (хоча й ризикованим) починанням. Назва була даниною моєму батькові, який на той момент був іще живий і мав дві пристрасті: книжки і серіал «Поліція Гаваїв». Він зрозумів натяк і був зворушений.
Книгарня тихо процвітала і тепер є одним із найпопулярніших закладів ділового центру. Ми часто влаштовуємо літературні читання і зустрічі книголюбів, які відвідує чимало людей. Ми маємо чудовий вибір друкованих вітальних листівок. Якби ми зачинилися, усі б сумували за нами. Принаймні деякий час.
Коли Ейрін пішла, я ще півроку імітував бурхливу діяльність і гарував щодня, доки не зрозумів, що тиняюся магазином, наче привид. Таким самим привидом я почувався і у власному житті. Ейрін з Девідом жили на іншому кінці міста, тож я ніколи з ними не перетинався, хоча й не відкидав такої можливості. Я перетворився на поціновувача глухих закутків і темних алей. Не знаю, чому я відчував таку потребу ходити містом крадькома. Я лише знав, що мені бракує духу тримати голову високо, ризикуючи раптом зустріти на вулиці чужу жінку, з якою прожив своє доросле життя, і бачити, як при цьому вона губиться чи ніяковіє, наче я якась прикра помилка з її нещодавнього минулого, коли кров несподівано вдарила в голову.
Я припинив користуватися Фейсбуком, відколи несподівано натрапив на цілком буденний коментар Ейрін під постом нашого спільного друга. То було лише жартівливе зауваження, на кшталт тих, що колись вона робила за сніданком. Тепер же воно пройшло повз мене, без жодного до мене стосунку – я був лише стороннім свідком цієї репліки. Я опинився в минулому і більше не відповідав часові, наче старий касетний програвач. Окрім як у телефонних розмовах про нашу доньку, я більше не мав місця в її житті і навіть не був упевнений, що можу знайти собі місце в житті власному. Діра, що роз’їдала його зсередини, розросталася дедалі більше. І я знав, що як не буду обережним, настане час, коли все моє життя перетвориться на одну суцільну діру.
Нарешті я спитав двох моїх давніх підлеглих, чи вони не проти, якщо я візьму кілька днів відпустки, і вони погодилися з такою готовністю, що я зрозумів: моя відсутність не стала для них громом серед ясного неба, на що я потайки сподівався. Вони обнадійливо обійняли мене, пообіцявши, що доглянуть за книгарнею і щодня надсилатимуть звіт електронною поштою, і щоб я відпочивав стільки, скільки вважаю за потрібне, без жартів. Я вийшов на вулицю з відчуттям, що мене звільнено.
Повернувшись додому, я зібрав речі. Будинок спостерігав за мною з байдужістю собаки, що стежить за діями господаря, який для нього на другому місці. Потім я сидів на терасі, милувався зірками і пив каву з горнятка, яке Ейрін подарувала мені десять років тому. Коли люди вважають, що йдуть, насправді вони залишаються. Тільки зникають з поля зору. Вибираються з діри, тим самим поглиблюючи її.
Я поїхав рано-вранці наступного дня. Поїхав, ще навіть не вирішивши, куди саме прямую. На перехресті я зробив спонтанний вибір вирушати до Таго – місця, де ми бували багато, багато разів. Під певним кутом зору це здавалося дивним вибором, але я не міг прожити решту життя, уникаючи всього, що так чи інакше було забарвлено попереднім досвідом. Якщо я не хотів назавжди застрягнути в минулому житті, деякі речі з нього мали зберегтися і тепер.
Я знав, куди можна піти в Таго, чудові кафе, щоб посидіти, поїсти та випити. Це місце належало мені не менше, ніж будь-кому. Не менше, ніж будь-яке інше місце.
Дорога туди забирає близько п’яти годин. Перші три чверті шляху становить довгий виснажливий маршрут крізь безбарвну центральну долину, засушливу й позбавлену будь-якої краси. Але щойно опиняєшся по той бік від Сакраменто і починаєш підійматися в гори, як швидко розумієш, що воно того варте. Цієї новизни від подорожі на мотоциклі майже вистачило, щоб забути, як я подорожував тут разом з Ейрін і донькою.