– Я вже гадала, ти ніколи не спитаєш.
Я повертався тією ж дорогою, якою приїхав, уздовж західного узбережжя озера. Я не поспішав. Дорога була безлюдною, жодної душі. Сонце ще ледь пробивалося з-за обрію.
Коли ми дісталися точки з виглядом на острів у Смарагдовій Затоці, я в’їхав на ділянку. Вона була геть покинута, якщо не зважати на єдину річ, яку я вже здогадався, що тут побачу.
Мій байк стояв припаркований у тому ж місці, де я лишив його минулого дня. Блідий у скісних променях ранкового сонця.
– Самогубство?
– Так, – сказала вона. – І це допомогло. Але ти мав інші якості. Я певний час спостерігала за тобою. Ти знав, куди прямує твій шлях. Ось чому ти придбав мотоцикл.
– Де я тепер?
– На мілководді біля підніжжя скелі. Тебе віднесло течією до заростів кущів, на каміння. Мине кілька годин, перш ніж хтось помітить, що твій байк стоїть тут покинутий. Невдовзі потому вони знайдуть твоє тіло.
– Якби я знав, що так станеться, я б не кидав курити. Подумати лише, скількох приємних моментів я себе позбавив.
– Що ж, певно, бути тобою – відстій.
– Ти казала, що я не помер.
– Я збрехала.
– Чому?
– Не кожен здатен виконувати цю роботу, живий чи мертвий. Вона вимагає від тебе діяти. Знову й знову. Я могла сказати тобі, що треба робити. Але ти мав вирішити, чи візьмешся за це. Ти мав нагодитися. Мав зробити вибір.
– Лише один раз.
– Один раз. І назавжди. Отже, тепер ти знаєш, і я маю дати тобі шанс передумати.
Я замислився про те, що вона сказала.
– Я згоден, – сказав я.
І ми їдемо. Їдемо разом. Долаємо відстані. Зупиняємося в невеличких мотелях. Їмо в кутках їдалень і бургерних. Випиваємо в барах. Спимо. Прокидаємось і знову робимо те саме.
День у день. Ніч у ніч.
Порожнеча всередині тепер заповнена.
Я сам – порожнеча.
Ми їздимо, і вона міцно обвиває мене своїми руками. Часом я забуваю, хто вона і хто тепер я сам, так, наче прожив цілком інше життя, і це Ейрін мчить трасами разом зі мною – вічно молода Ейрін, вічно закохана. Але все не так, я знаю це, і я не проти. Довгі, плутані положення мого життя стали зрозумілими й коротшими.
Усе тепер простіше.
Я знайшов дещо. Знайшов декого. Я знайшов себе. Утім, краще сподівайтеся, щоб я не знайшов вас, бо наслідком може стати подорож в один кінець. Дорогою, на яку ніхто не бажає ступати, але кожен мусить.
Я перетворився на тінь, яка тривожним передчуттям лягає на все ваше життя. Ви знаєте, що наближається кінець. Що я поспішаю до вас. Тож робіть усе, аби бути щасливими тут і зараз.
Усе зрештою зводиться до цього.
Робота мені до душі. Я щасливий. Я став самим собою. І нарешті одного дня ми з вами зустрінемось, як передбачено.
Уздріть смерть.
Вона вже наближається. А ім’я на ній… це моє ім’я.
Майкл Маршалл Сміт – письменник і сценарист. Під таким ім’ям він опублікував численні оповідання і три романи – «Тільки вперед», «Запчастини» та «Один з нас», ставши лауреатом премій Філіпа К. Діка, Міжнародної гільдії авторів жахів і Авґуста Дерлета. Також чотири рази – більше, ніж будь-який інший автор – був нагороджений Британською премією фентезі.
Пр
ПРОКЛЯТИЙ, – а, -е. 1. Дієпр. пас. мин. ч. до «проклясти». Підданий прокляттю. Будь [тричі] проклятий; Хай буде [тричі] проклятий, лайл. – усталені форми зловісного побажання, прокляття. 2. Людина, яку проклинають, жорстоко засуджують, дуже ненавидять. // рідко Те саме, що «нечистий», за релігійними забобонами – надприродна істота, що втілює в собі зло; біс, чорт, сатана. // розм. Який докучає, викликає досаду.
Найближча етимологія: клятий, прокляття, проклясти, проклинати, клясти, клястися, клятва, заклятий, закляття – рос. клясть, біл. клясці, п. kląć, ч. klíti, слц. kliat’, верх. – луж. kleć, ниж. – луж. kleś, полаб. klánĕ «кляне», болг. кълна, «клену», макед. колне «клене», серб. – хорв. клети, словен. kléti, ст. – слов. клати, праслов. klęti «клясти, проклинати» – споріднене з праслов. kloniti, укр. клонити, лат. inclīno mē «нахиляюся», гр. ϰλίνομαι «схиляюся»; лтс. klentêt «проклинати», прус. klantemmai «проклинаємо» запозичені зі слов’янських мов.