Більшість виступів: леви, повітряні гімнасти, слони, що водили хороводи по арені – зливалися в її пам’яті воєдино, і ось тут її спогади справді були розмиті. Може, це просто було видовище, якого вона очікувала від цирку, адже бачила таке по телевізору.
А потім з’явилися клоуни.
Їх було троє. Чи щонайменше троє – сам виступ вона пам’ятає не дуже добре. Там були жарти з падіннями на сідниці, оббризкуванням одне одного водою, трохи жонглювання. Що привернуло увагу С’юзен, так це те, що вони здавалися родиною. Один клоун був старішим за решту, яких вона прийняла за його дітей. Діти були дурніші й галасували більше за свого батька, саме вони постійно падали, обливалися водою й діставали удари дерев’яними дошками. А батько був засмучений їхньою поведінкою, він намагався ставитись до виступу серйозно. Та коли він пробував заспівати пісеньку, інші клоуни зі своїми пустощами одразу ж перекрикували його, намагався жонглювати – усе псували інші, незграбніші. І щоразу, як його добрі намагання розвеселити публіку зазнавали краху, він сприймав це з максимальним терпінням – сумно хитав головою, зітхав, озирався на хлопчиків і дівчаток і знизував плечима. «А що поробиш? – ніби питав він. – Хіба це не саме життя?» Його обличчя, як і в інших, було вкрито білим гримом, але здавалося, ніби він і не здогадувався про це. Так, ніби його розіграли. Принаймні решта клоунів знали, що мають зображати на арені дурнів.
І ось настав момент, коли він жонглював одразу п’ятьма жезлами з виразом несамовитої зосередженості на обличчі. А потім усе просто урвалося – не тому, що його збив з ніг інший клоун або в обличчя влучив торт зі збитими вершками. Він просто завмер, раптом припинив усе. Жезли попадали на підлогу. Він кілька разів глибоко вдихнув. Сьюзен і досі бачить це: як від кладе руку на груди, як повільно й натужно зітхає. Кумедно було спостерігати, як серйозно він усе це сприймає, навіть такі дурні дрібниці, як вдих і видих.
Він повільно підійшов до краю арени. Поправив стільця. Сів. Решта виступу, цілковито беззмістовна, тривала навколо нього, і він стежив за нею, кривлячись від безглуздя того, що відбувається. І це теж було кумедно.
Потім, коли виступ було завершено і решта клоунів із сяйливими посмішками вклонялися публіці, старий клоун не підвівся, щоби приєднатися до них, і це вже не здалося Сьюзен кумедним. Вона подумала, що це трішки грубо з його боку.
Клоуни пішли з арени. Один із них спочатку підійшов до старого клоуна і простягнув йому руку. Той ухопився за неї і ступив кілька непевних кроків – і навіть тепер це могло бути частиною заключного жарту. У вирішальний момент молодий клоун міг прибрати руку, аби його втомлений батько розтягнувся на підлозі. Але цього не сталося.
Трохи згодом Сьюзен захотілося піти – нічого серйозного, мабуть, їй лише треба було в туалет. Мама пішла з нею. Надворі було холодно і темно, і Сьюзен досі чула, як усередині шатра відбувається вистава, і прагнула повернутися якомога швидше – їй не хотілося нічого пропустити. Але її увагу привернула до себе автівка з блискучими вогнями – вона знала, що це швидка допомога, – а на каталці лежав чоловік – вона знала, що це чоловік, адже його рука визирала з-під простирадла. А поряд стояли двоє клоунів, і вже не здавалися дурними, їхні обличчя були такими ж дорослими, як і в батька.
– Ні, ні, – сказала мати. – Ходімо.
І вона смикнула Сьюзен за руку, та Сьюзен не рушила з місця, і мама залишила її стояти там.
Клоуни побачили їх, і один із них спробував заспокійливо всміхнутися. Але потім облишив цю спробу і відвів очі. Мама повела Сьюзен назад до шатра, і наприкінці вистави всі артисти вийшли на арену й стали кланятися – окрім клоунів. Жодних клоунів не було, навіть ті, що залишилися живі, не з’явилися.
Усе це здалося Сьюзен дуже цікавим, і дорогою додому в машині вона розпитувала про смерть, про те, що стається, коли люди помирають і чи мама з татом також помруть. Але мама й тато поводилися напрочуд незвично, аж надто турботливо, і це здавалося дивним, адже Сьюзен не плакала і Конні теж. Конні взагалі ніколи не плакала, за жодних обставин.
Тато почав розповідати, що смерть – це те, що спіткає кожного, і нікому не відомо, що вона означає і чому трапляється, а мама твердила: «Замовкни, замовкни». А потім розвернулася до дівчат на задньому сидінні і сказала: