– Мама і тато ніколи не помруть, ми будемо поряд з вами завжди.
І Сьюзен знала, що мама намагається бути доброю, але насправді вона здавалася жорстокою цієї миті і дуже її лякала.
Друга смерть була кумедною. Навіть у своєму найпохмурішому настрої, згадуючи другу смерть, Сьюзен не могла втриматися від усмішки.
Цього разу точно була особлива причина – дванадцятий день народження Конні, отже, Сьюзен мало бути лише дев’ять. Конні казала, що вже занадто доросла для цирку, але їй дозволили взяти із собою чотирьох шкільних друзів як гостей, і вона припинила скаржитися. Сестра не хотіла, аби Сьюзен ішла разом з ними – це був її день народження, а не Сьюзен, і мало не вперше мати відчитала Конні за те, що та була настільки недоброю. Але оскільки то був її день народження, цим усе й обмежилося. Чи, може, мама просто не звернула на це уваги. У той час вона ні на що не звертала уваги. Хай там як, Сьюзен теж пішла до цирку, а разом з ними й тато – шлюб батьків доживав останні дні, і це було, мабуть, останнє, що вони робили разом, як одна родина.
Цього разу шатро було не таке вже велике, принаймні не настільки, як те, що бачила Сьюзен роки тому. Слонів не було. Був один лев чи, може, тигр, і той здавався старим. Була повітряна гімнастка, але трапеція була не надто високо від землі, та й нижче була натягнута рятувальна сітка. Клоуни були не смішні.
– Це нудно, – сказала одна з подружок Конні, і Конні погодилась, аж занадто голосно – так, що один дорослий, який сидів у ряду перед ними, наказав їм замовкнути, і мама з татом дозволили йому.
Повітряна гімнастка втратила рівновагу і впала зі свого дроту, але якимось чином упала повз рятувальну сітку і приземлилася на одного з клоунів. Той навіть не поглянув нагору, що вже було смішно – узагалі не помітив, що вдарило його! – а ще смішнішим було те, як він розпростерся на землі, придушений вагою тіла гімнастки, розкинувши руки й ноги в різні боки, наче морська зірка. Так, наче він навмисно помер у цій позі задля комічного ефекту. І це було блискавично, і дехто з глядачів справді почали аплодувати, перш ніж збагнули, що трапився нещасний випадок. Задихана і ошелешена, гімнастка підвелася на ноги. Клоун залишився лежати.
На цьому виставу довелося припинити, і другим найяскравішим спогадом того вечора було для Сьюзен те, як розгніваний батько намагався повернути гроші за квитки.
– А як же відоме гасло «Шоу має тривати?»
Жодних грошей йому не повернули, та принаймні він дістав купон на безкоштовні квитки на майбутню виставу і був дуже задоволений цією невеличкою перемогою. Годі говорити, що родина ніколи ними й не скористалася, а за два місяці процедуру розлучення було завершено.
Треба сказати, що жодна із цих клоунських смертей не здавалася особливо страшною. Можна навіть стверджувати, що обидві вони мали певну практичну користь. Перша надала Сьюзен слушний урок у найкращому для цього віці, коли вона ще не відчувала в цьому загрози. Друга неабияк розвеселила її, урятувавши вечір від цілковитого розчарування.
Третя смерть була цілковито інакшою, і тепер, озираючись назад, вона розуміє, що її можна було легко уникнути.
– Хочеш піти зі мною в цирк? – спитала Конні. Сьюзен була здивована. Конні було вже сімнадцять, і вона намагалася якомога рідше з’являтися десь у компанії молодшої сестри. У найкращому випадку саме існування Сьюзен здавалося їй дратівливо безглуздим, наче вона спеціально народилася на світ, щоб змушувати її ніяковіти перед подругами. Те, що Конні взагалі заговорила до неї, уже була неабияка честь.
– До того, що в громадському парку?
– А хіба є якийсь інший? Ну, ти хочеш піти чи ні?
Правду кажучи, Сьюзен зовсім не хотіла і майже сказала «ні» – мала сказати «ні». Надворі було холодно і дощило. Мама пішла вечеряти з кимось зі своїх колег – вона казала, що це лише вечеря, але Сьюзен знала, що це побачення. Конні лишилася приглядати за нею, але Сьюзен знала, що за нормальних обставин вона б узагалі не бачила сестри – їй було б заборонено входити до вітальні, де Конні слухає музику зі своїми друзями. І їй було байдуже, вона насолоджувалася тихою годиною у своїй спальні, у цілковитій самотності – саме так, як їй і подобалося.
Конні вже уривався терпець, а Сьюзен цього не зносила. Вона не хотіла сердити сестру.
– Так, – сказала вона. – Гаразд.
І Конні кивнула, без усмішки, ніби це була не її ідея, а вона робила Сьюзен велику ласку.
Вони пішли до громадського парку. Конні поділилася зі Сьюзен парасолькою за умови, що та погодиться тримати її. Незважаючи на дощ, у парку було повно родин, і діти носилися вздовж яток та ігрових автоматів, забризкуючись брудом.