— Хоч ви іноді й спостережливі, — відповідає на це Жанна, — але це невірно. Закохатися — це шабльон, а не геройство. Іноді важче не закохатися.
— Ця опера «Винова краля» — дуже хороша, — говорить Голуб'ятніков. — Вона завжди викликає в мене жаль за минулим. Які були тоді цікаві люди! Просто шкода до чого все змінилось! Нема тієї гордовитої аристократії, нема тих правил чести. Дуже небагато теперішніх офіцерів можуть похвастати, що вони додержуються старих славних традицій. Раніше слово «офіцер» звучало гордо, а тепер воно звучить, як службовий ранґ.
— Ви говорите, як стара графиня, Голуб'ятніков! — заперечила Жанна. — Хіба офіцерська уніформа має тепер мало прихильниць серед дівчат? — і Жанна показала рукою на своїх гостей. — І взагалі, хіба в нас не хоробрі офіцери й не славні солдати? Ви тут закисли в тилу, Голуб'ятніков, от попадете на передові позиції, ви одразу помолодієте!
— Так, я незабаром від'їжджаю на фронт. Але в мене настрій поганий! Коли знаєш, що тил так мало співчуває фронтові, нема ніякої охоти воювати. Колись жінки, що залишалися в тилу, нестерпуче чекали своїх чоловіків і знайомих, а тепер вони знаходять собі розвагу... — Голуб'ятніков зневажливо подивився на Бойка. — Та й багато чоловіків уникають фронту.
Останні слова Голуб'ятнікова зачепили Бойка. Голуб'ятніков зовсім несвідомо зачепив у нього його болюче місце і Бойко спалахнув, але зараз же стримав себе. Слова ж цього офіцерчика не стосуються до нього, вони лише виявляють не здійснені сподівання цього кола людей. Але Бойко все ж таки не стримався, щоб не шпигнути цього представника ненависної йому армії.
— Мабуть, на це є дуже важливі причини! — сказав Бойко. — Я, наприклад, розглядаю це не як боягузство, а як незадоволення в потребах певного шару суспільства, а також виправдую тим, що ці люди не бачуть в цьому ніякої корисної мети й ніяких корисних наслідків у цьому не знаходять для себе. Чого ж їм іти на фронт?.. Тільки в одному ви праві. Це те, що на фронті б'ються люди, які справді не хтять війни і не хтіли б туди йти, а в тилу здебільшого переховуються люди, що кричать за неї, але ховають власну шкуру всілякими способами!..
— Що ви, Стефане Борисовичу! — несподівано для Бойка заступилася Жанна. — Кожний свідомий громадянин мусить любити свою батьківщину й захищати її від ворога. Коли б усі краще з'ясували це, то було б більше прихильників нашої перемоги! Була б велика ганьба, коли б нас перемогли німці!.. Я особисто дуже задоволена, що Сергій Григорович іде на фронт. Це збільшує мої симпатії до нього.
— Я зовсім не заперечую, — відповів Бойко, — що певній частині нашого суспільства війна потрібна. Для вас слово батьківщина щось говорить, а для багатьох це слово нічого не говорить, або говорить щось протилежне. Ви ж знаєте, що Росія складається з багатьох націй, як і Австрія. Отже, що до вподоби одній нації, не може бути інтересом другої. Крім того, в суспільстві є різні прошарування. Селянство, наприклад, дуже страждає від війни. Руйнується його господарство, родина. Воно в кепських матеріяльних умовах. З якої речі йому бути за війну?..
— Так може говорити лише будь-який німецький... Е... аґітатор, а не студент! — відповів трохи розлютований Голуб'ятніко
— Але я помітив, що багато студентів завжди висловлюють різні надто вільні думки, і це вважається за ориґінальне. Нічого в цьому ориґінального нема, є лише шкідливе!
Жанна здивовано дивилася на Бойка. Ця людина, що так їй сподобалась, була проти війни. Хоч він одверто не говорив про це, але це відчувалося в тоні його голосу. Жанна вже мала намір розчаруватись, але збагнула, що Бойко надто серйозний, щоб ним керували легковажні причини.
— Ви, Бойко, теж мусите йти на війну, і Муславський. Хіба можна спокійно вчитися в такі часи? Ви мусили б піти добровольцями! — говорила Жанна, трохи незадоволена з його посмішки. — Голуб'ятніков правий, ви б мусили бути прикладом для інших.
— Дякую за таку честь! — іронічно подякував Бойко. — Алеж гадаю, що нам краще не йти!
— Ах, залишімо ці неприємні розмови! — сказала Жанна. — Давайте краще організуємо будь-яку гру! Сергію Григоровичу доведеться ще про це багато говорити й думати на фронті. Я бачу, що ви сперечаєтесь навмисне, Стефане Борисовичу, і, мабуть, насправді іншої думки! Муславський! — звернулася вона до нього. — Організуйте будь-яку веселу гру для всіх, ви ж умієте, бо я бачу, що всі скучають!
— З охотою, люба Євгеніє Михайлівно! Мене недавно навчили одної цікавої гри. Кажуть, що цю гру привезли з Китаю і там у неї грають усі мандарини і сам син неба.