Вона закінчила й одійшла трохи в бік. Батальйон знов став струнко й потім пішов до військової комори, де йому мали видати рушниці й набої.
Жанна йшла в першій лаві батальйону, дві обойми по п'ять набоїв лежали просто в її кишенях, рушниця на ремені висіла на її плечі й муляла його. Звичайна собі рушниця, цяцька на перший погляд, була досить важка для незвиклої для тягарів Жанни. Батальйон йшов у ногу й викликав зацікавлення перехожих. Солдати й офіцери зупинялися край тротуарів і, покручуючи вуса, зацікавлено оглядали жінок у чоловічому одязі. Жінки тоді ще всі ходили в довгих спідницях, що прикривали ноги, майже до самих п'ят. Побачити жінку на вулиці в чоловічому костюмі — це було однаково, що побачити слона, який самовільно втік із звіринця. Чоловіки розглядали стрункі постаті жінок і особливо приглядались до незвичних округлостів, що помічалися в цих дивних солдатів. Дотепи та зауваження долітали до вух Жанни.
— Бабська команда!..
— Полк Распутіна!..
— Дивись-но, як у них випинаються задки!..
Ця увага перехожих до батальйонерок лише підбадьорювала їх та приємно дратувала нерви. Якій жінці неприємно, коли її уважно оглядають зацікавлені чоловіки?.. А жінці в солдатській уніформі це було ще приємніше, бо, крім усього, вона вважала себе за героїню.
Батальйон вулицями міста вийшов у поле, де завжди відбувалася учбова стрільба. Тут він був розподілений на дві партії за кількістю щитів, що в них стріляли. Жанна з подругами одстрілялася в першій партії. Після кожних двох пострілів батальйонерки бігали до щитів, щоб побачити хто куди влучив. Були такі, що стріляли досить добре. Жанна сама з десяти пострілів влучила чотири в яблуко. Для неї це було навіть дуже добре, здебільшого батальйонерки стріляли перед самим носом у землю й кулі стрибали по ній, як при грі в гокей, здіймаючи куряву маленькими хмарками. Багато батальйонерок влучало і просто в небо.
— По молоко!.. — кричав Бобиров. — Куди ти стріляєш? Це ж по молоко!..
Вислів «по молоко» означав, що куля летіла у світ, у небо, ну, одним словом по молоко.
Так минув день до обіду. Касарня, муштра та участь у маніфестаціях за війну до переможного кінця, — в цьому тепер проходили всі дні в Жанни. Це їй подобалось і задовольняло її прагнення до військового життя та героїчних вчинків.
На обід Жанна пішла додому, до батька, здавши рушницю й одпросившись у «вищого начальства». Це було дуже легко, бо батальйонерок пускали коли завгодно й куди завгодно. На вулиці навіть одна батальйонерка уже правила за цілу маніфестацію та за живу відозву до війни. Начальство це зрозуміло й батальйонерки вільно розгулювали по місту.
Жанна застала батька вдома, він сидів у своєму кабінеті й працював над якоюсь доповіддю.
— А здрастуй, здрастуй!.. — зустрів її професор Барк і розцілував. — Ну, як твої військові поспіхи?.. А вийшов з тебе добрий солдат, Жанно!.. Я навіть не сподівався!
— Ми незабаром уже виступаємо на фронт, татуню!.. Буде парада, а потім після паради на фронт!
— На фронт? — перепитав професор і уважно подивився на неї, поправивши свої окуляри. — Що ж ви там робитимете, на фронті?..
— Боронитимемо батьківщину! — відповіла Жанна знайомою фразою.
— Умгу!..
— Ми навіть сьогодні стріляли справжніми набоями! В мене ще досі плече болить! Мабуть, буде синець!..
— Що ж, на фронт то ви прокатаєтесь, але воювати не будете! Жінці не личить битись з чоловіками, хоч би й німцями!
— Навряд!.. Я гадаю, що ми будемо на самих передових позиціях!
— Умгу!.. Там тобі прийшов лист, Жанно, здається з фронту!.. — сказав професор, давши їй зрозуміти, щоб вона йшла й не заважала йому працювати.
Жанна поцілувала батька й вийшла з кімнати. Професор Барк був теж дуже заклопотаний революцією. Він виступав з різними доповідями. Брав участь у різних громадських організаціях, що їх створив новий уряд. Те, що Жанна була в батальйоні, ані трошки не турбувало його. Він знав, що такій жінці, як Жанна, не слід заважати в її бажаннях, та й час був такий, що жінки, на думку професора, мусили брати найактивнішу участь у громадському житті. У своїх доповідях професор часто посилався на приклад своєї дочки, що була батальйонеркою. Це йому навіть імпонувало. Те, що Жанна могла справді потрапити на фронт, не спадало йому навіть на думку. Вся гра в солдатики закінчиться тут у Петрограді, вважав він, а ні, так їх повезуть десь близько фронту, щоб вони почули, як там стріляють з гармат. Хто ж міг би послати жінок в огонь, щоб вони билися з чоловіками-вандалами, з німцями? Такої божевільної думки, гадав професор, не може з'явитися навіть у найзавзятіших прихильників війни. Жінка ще може бути сестрою-жалібницею, ну, солдатом для реклями, для піднесення духу армії, але ж воювати вона звичайно не буде. Через це професор зовсім не турбувався долею Жанни, хоча й дуже любив її.