Голуб'ятніков добре зважив, де він зможе, нарешті, позбутися крамольників, що розкладають армію. Це один з радикальніших його способів розправлятись з солдатами. Огонь німецьких рушниць, на його думку, може прохолодити будь-яку гарячу голову. Голуб'ятніков — офіцер, що підтримує дисципліну. Це деґенерат, він має свою традицію, за ним стоїть ціле покоління такихож деґенератів, дворян, що створюють обличчя всієї російської армії. Він один з небагатьох, що дбає за примхливу честь старовинної, заіржавілої в музеях зброї. Шпіцрутени і мордобій — його катехізм, що його вже порушив машинізований час. І Голуб'ятніков вишукує інших способів, щоб примусити слухатись свою армію, це гарматне бидло, до якого він не має ніякої поваги.
Бойко роздратований. Він лежить під кущем і не страх, а роздратовання, що він буде вбитий, в цій військовій операції, хвилює його. Він висловлює свої почуття Муславському і той співчуває йому й заражається його настроєм, як динамітний льох, що детонує на близький вибух.
Вони обидва обурені. Їм огидно вмирати з примхи Голуб'ятнікова за його розхрістану й дурноголову батьківщину. Таке ж, мабуть, відчувають індуси, що служать в англійській армії. Ціла культурна нація, що несла європейську освіту в Азію, тепер підібгана смердючим чоботом російського самодержавства. Україна — нещасніша з колоній, бо її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вогких павучих обіймів, що несуть з собою брутальні завойовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з тим ярмом, бо воно брудне й не несе з собою ніякої культури. Воно несе з собою культуру пригноблення, дресировки й випікає з м'ясом будь-яку свіжу думку.
Невже Бойкові й Муславському доведеться загинути за це ганебне колоніяльне ярмо, як гинуть тисячі їхніх братів українців? І ця нестерпуча думка страшніша за самий страх фізичної смерти. Вона дратує й підбадьорує Бойка й Муславського до боротьби й життя, вона лякає їх, що вони загинуть тут, не виконавши покладеної на них місії.
Війна. Сіре, безрадісне поле, вкрите кущами й продірявлене ямами від вибухів набоїв, лежить перед ними. Це поле сумне й безрадісне, як безрадісне обличчя війни. Настирлива ідея володіє розумом людей — вони не хтять умерти, вони хтять вийти цілими з цієї гарматної трясовини й розправитись з тими, хто послав їх сюди. Над ними біжить час, як летять хмари. Вітер посвистує в піску, як свистить солдат, що вийшов з касарні погуляти.
Десь одноманітно, як метроном, вистукує кулемет, але це метроном, що збожеволів, захворівши на хворобу швидкости. Наче косою підкошує кущі, коли кулемет випадково погляне своїм каламутним оком в їхній бік.
Розвідка посувається далі. Люди стали зайцями. Вони перебігають і переповзають від куща до куща, з ями до ями, вони завмирають і прислухуються, їм здається, що їхні вуха ростуть від цього напруженого прислухування. Шкода, що не можна помахати вухами, як ними махає слон, щоб збутися від цього неприємного почуття.
Муславський і Бойко повзуть вперед, за ними ще три солдати. Годинники їхніх сердець дають перебої, накручена пружина нервів зривається. Рушниці міцно стиснуті в руках і пальці щохвилини можуть викликати грім пострілів. Всі вдивляються вперед. Очі болять, вони червоні від вітру і піску. Пісок неприємно хрумтить на зубах, він муляє в чоботах і повзе по мокрій спині під сорочкою.
Там далі лісок і в цьому ліску на них може чекати несподівана смерть, що гучно вирветься з десятків рушниць і покладе їх тут на перині цього піскуватого поля.
Між останніми кущами й ліском — долоня чистого поля. На ньому можуть обстріляти з усіх боків. Його треба або швидко перебігти, згинаючись до самої землі, або обережно переповзти, але на те й на те потрібна нова енергія, що її вже бракує.
Це розвідка, що зветься розвідкою у безпосередньому стиканні з ворогом, — через те треба набратися нових сил перед тим, як знову рушити вперед.
— Відпочинемо трохи тут під кущами! — каже Зеленко і стомлено простягається на землі.
Всі простягаються на землі, як і він, але раптом Сльозкін тихо скрикує й хапається за рушницю.
— Кіннота!
Кінна розвідка німців, несподівана, як землетрус, маревом відокремлюється від ліска. Треба протерти очі, щоб повірити, що це не омана. Тихо й несподівано кілька вершників вилітає з лісу і мчить у бік солдатів, що лежать під кущем. Ця кіннота здається такою нереальною й облудливою, що можна подумати, що її створив сон, що її створила містична й химерна уява якогось символіста.
Кінна розвідка ворога вже зовсім близько. Треба негайно обстріляти її, поки вона не налетіла й не втоптала в пісок тіла людей. Треба негайно її спинити.