— Ти, мабуть, тепер ненавидиш усіх чоловіків? — спитала Жанна. — Дивитись на них не можеш?..
— Ха-ха! — Яка ти наївна, Жанно! — розсміялась Франя. — Навпаки, коли гарний молодий чоловік, я з великою охотою дивлюсь на нього!.. Особливо тепер, коли я вільна й можу вибирати собі, хто мені подобається, й не для того, щоб узяти в нього кілька карбованців! Тепер зовсім інша справа!..
— Я б на твоєму місці не могла б на них навіть дивитись!..
— Ти нічого не розумієш, Жанно! Жінка, яка спробувала, що таке кохання як слід... Розумієш?.. Зовсім!.. Вона ніяк, ніколи не відмовиться від нього! Це ж врешті дуже приємно!
— Але, мабуть, у малих порціях! — додала, сміючись, Жанна.
— Жанно, хіба ти ніколи не кохала? — запитала зацікавлена Франя, — хіба ти ще нікому не віддавалась?..
Жанна сильно почервоніла й деякий час не відповідала. Це було дуже одверте запитання.
— Кохала! — нарешті, зважилась Жанна. — Але це ніколи не доводилось до кінця... Розумієш?.. Ну, вже... майже... Але, я ніколи не дозволяла зовсім. Це мене страшенно потім дратувало. Я лаяла себе, але нічого не могла подіяти!..
— Це завжди так, — відповіла Франя, — спочатку це просто якось страшно! Треба раз відважитись і все! Тільки це треба робити з людиною, яка тобі дуже до вподоби!..
— Оце, мабуть, і стримувало мене!.. Я колись була дуже закохана, ще в гімназії, в одного вчителя, але я була тоді дуже маленька. А пізніше мої почуття до знайомих чоловіків далі флірту й бажання просто спробувати, що це таке кохання, не заходили. Це й заважало мені.
— Нічого, ще встигнеш! — засміялась Франя.
Перед ними промайнув семафор і незабаром вагони захитало на стрілках. Поїзд під'їхав до якоїсь маленької станційки й зупинився. Жанна, Франя й інші батальйонерки з усього поїзду висипали на колію. Їм усім захотілося трохи прогулятися після їзди на твердих дошках.
Станція була маленька й стояла в самому лісі. Високі сосни оточували її з усіх боків. В один і другий бік рівною смугою блищала колія, але вона зникала в лісах. Величезний ліс стіною оточував і станцію й поїзд.Вже давно минув час обіду й батальйонерки були голодні; але, крім суниць, на станції вони не знайшли нічого. Кілька селянських дівчаток і хлопчат продавали суниці, загорнуті в мішечки з березової кори. Вони здивовано й трохи перелякано дивилися на жінок у солдатських уніформах.
Поїзд стояв довго й деякі батальйонерки пішли до лісу збирати суниці. Жанна з Франею, обійнявшись, ходили по перону й з насолодою дихали свіжим лісовим повітрям. Раптом вони помітили, як з клясного вагону зійшло двоє молодих офіцерів. Один був підпоручник, а другий прапорщик. Цей був симпатичний і гарний. Жанна й Франя спинившись на хвильку, розглядали їх. Обидва були молоді й цікаві. У прапорщика було ще зовсім безусе обличчя, що нагадувало лице гарненької дівчини.
Офіцери пішли до перону. Коли вони проходили повз батальйонерок, вони думали, що ті віддадуть їм честь, ставши струнко, але Жанна і Франя безпричинно голосно розсміялись, обіймаючи одна одну. Офіцери зацікавлено поглянули на них і зайшли до будинку станції.
— Той «прапор» ще зовсім молодий, майже хлопчисько! — сказала Франя.
— Він дуже симпатичний! — відповіла Жанна.
— Він тобі подобається?.. Подобається?.. Да?.. А мені більш до вподоби підпоручник. У нього такий мужній вигляд. Ха-ха!