Надвечір одного липневого дня батальйон, нарешті, виступив на передові позиції. Батальйонеркам видали бойові набої й вони мусили посісти шанці в районі Новоспаського лісу.
Коли вже зовсім звечоріло, батальйон тихо вийшов з містечка. Крім унтера Бочкарьової, з батальйоном ішов ще зовсім молодий прапорщик, який знав місце розташовання позиції. Тиха команда прапорщика лунала в лавах батальйону.
— Не відставайте! — майже пошепки командував він.
І коли батальйонерки брязкали казанками або починали розмовляти, він розлютовано шипів.
— Тихше!.. Припиніть розмови!.. Не деренчіть казанками, бо нас обстріляють!.. Тут кожний звук чути дуже далеко! — пояснював він, побачивши сірі обличчя батальйонерок.
У прапорщика був такий вигляд, ніби він веде в якесь небезпечне, заборонене місце дітей трудової школи.
— Коли почуєте стрілянину по нас, зараз же лягайте на землю! Тільки тихо без усякого брязкоту!..
Батальйон ярками спустився в долину, там чорнів ліс. За цим лісом була їхня позиція. Вони бачили, як з боку, зовсім близько, злетіло в повітря кілька ракет. То були німецькі шанці. Очевидно, десь зовсім близько були шанці російського війська. У відповідь на ракети, вибухнуло кілька пострілів з рушниць з цього боку. Кілька разів татакнув кулемет, але замовк, подавившись власною кулею. Потім по всій лінії російських шанців затріскотіли вогники пострілів з рушниць. Здавалося, що це рівною смужкою хтось запалив бенгальський вогонь. Солдати, мабуть, помітили в німецьких шанцях якийсь рух або зміну і старанно обстрілювали їх. Знову затарахкотів десь збоку кулемет зловісно й довго, захлинаючись лише на короткі перерви.
Тах...
Глушно вдарила з німецького боку важка гармата. Звук був такий, ніби на стоси дров кинули дошку.
Бум-грр...
Розірвався десь у лісі набій, і цей вибух прошумів лісом, як гуркоче швидкий експрес. Сині блискавки пронизали обрій з обох боків. Потім десь праворуч, може для того, щоб відтягнути увагу з лівого флангу, затарахкотіли, як швальні машинки, німецькі кулемети. Раптом знову стало тихо, ніби досі нічого не було.Жанна йшла в лавах батальйону, притискаючи міцно до себе кота. Вона напружено вслуховувалась у ці дивні звуки війни. Несподівана напруджена тиша й несподівані постріли страшенно впливали на нерви. У Жанни прокидався запал війни, вона могла щохвилини, навіть не подумавши, кинутись з голосним вигуком у бій, і тепер вона йшла, як крадеться пантера, тихо, хижо й зосереджено.
Але ніякого ворога ніде не було, батальйон ішов між ямами, що їх повиривали німецькі набої. Тут між цих ям була протоптана вже ціла дорога й іти було добре. Незабаром вони ввійшли до лісу й дорога пішла між повалених дерев, ям, шматків дерева, що химерно переплуталися з вітами, наче тут пройшов бурелом. Німецькі набої повидирали величезні сосни навіть з корінням. Це було страшне, стихійне видовище.
Незабаром батальйон вийшов на перелісок. Ця ділянка була відкрита для німецьких пострілів. Коли вони вже пройшли з півдороги, їх обстріляли з німецьких шанців. Батальйонерки чули, як кулі продзижчали над їхніми головами.
Жанна вперше чула цей звук над своєю головою, він був мелодійний і ніжний, наче то пролітала оса. Цей звук зачаровував, як шипіння змії, він був якийсь ласкавий і отруйний.
— Бігцем! — тихо пролунала команда.
І батальйон кинувся в перебіжку до протилежного ліска.
— Стій! — знову пролунала команда, коли ввесь батальйон сховався в лісі. — Всі цілі?
Ніхто з батальйонерок не був поранений і батальйон рушив далі. Серед ям і повалених дерев, пройшов він аж до кінця лісу й тут наткнувся на варту з кількох солдатів. Сказавши пароль, прапорщик повів батальйонерок проходами, що були вириті в землі, як шанці. Тут, у проходах, вони зустрічали солдатів, що кудись поспішали, або стояли собі, розмовляючи про різні дрібниці. Під ногами валялися порожні консервні коробки, бруд і шмаття. Батальйонерки, раз-у-раз спотикаючись, пішли до шанців, що були обкладені шпалами та землею. Солдати, що були в шанцях, уже готувалися їх покинути.