Сергій Голуб'ятніков ходив по кімнаті, що своїм розгардіяшем нагадувала клітку шакалів у звіринці. Йому була огидна ця брудна, незатишна кімната, що ще більше псувала настрій, насичуючи собою незадоволення. Кілька кроків уперед, кілька назад, але нікуди не вирвешся з цих сірих стін, з цього бруду.
Одноманітне ходіння з кутка в куток порушив кирпатий унтер, що ввійшов до кімнати. Голуб'ятніков спинився і поглянув на нього. Він мовчки дивився на брутальне й нахабне обличчя унтера, що витягся і завмер коло дверей. Це обличчя було таке огидне й таке незугарне, як купа незформованої глини. Голуб'ятніков дивився на нього, наче побачив його вперше. І від улесливого і разом з тим нахабного погляду унтера йому стало тоскно.
— Ну, що? — спитав Голуб'ятніков...
— Єсть, ваше високоблагородіє!.. — таємниче і злорадісно відповів унтер.
— Що там таке ви знайшли?..
— Ось, ваше високоблагородіє!
І унтер простягнув Голуб'ятнікову кілька трохи зім'ятих брошур. Голуб'ятніков узяв брошури і неохоче став їх перегортати. У нього був такий вигляд, наче він їх трохи боїться, наче він сам боїться тих вчинків, що їх він зараз мусить зробити. Він перегортав брошури, наче то були важкі аркуші з цини. Він зараз якось мусить поставитись до цього випадку, якось на нього реагувати, і це викликало в ньому неприємне почуття, що його, мабуть, відчував кожний французький король, підписуючи смертний вирок.
— Чиє це?..
І в цьому запитанні було стільки байдужости, наче нею він хтів затамувати ввесь той поєдинок сумнівів, що дратував його.
— Стефана Бойка із 134-ої! — відповів унтер і чомусь запитливо поглянув на Голуб'ятнікова.
Голуб'ятніков подивився в бік. Він наче ввесь час сподівався почути таку відповідь, і тепер подумав, що він справді боявся почути її. Почуття помсти, що він так довго плекав його, десь зникло в ньому. І як він не шукав його, щоб спертись на нього, щоб викликати цим роздратування, яке б допомогло йому зробити відповідний крок, але крім простої службової потреби реаґувати на це, крім службового обов'язку він нічого в собі не знайшов. Це засмутило його.
Він же сам давав розпорядження зробити трус, він же сам сперся на послуги цього унтера, і тепер Голуб'ятнікову було якось ніяково. Він відчував, що своєю політикою, своїми ділами засуджує сам себе на найвищу кару: бути завжди в компанії унтерів. В обличчі унтера він уперше побачив обличчя своїх прагнень і свого життя. Голуб'ятніков раптом відчув, що він людина, яку засудили на все життя разом з йолопами і дефективними. Але цей несподіваний проблиск думки знову потьмарився від слів унтера:
— Ваше високоблагородіє, накажете заарештувати?..
Голуб'ятніков кинув на стіл брошури і поглянув на унтера.
— Геть! — закричав він на унтера верескливим, надламаним голосом.
Унтер похитнувся, як під ударом батога, повернувся й вискочив з кімнати.
Голуб'ятніков важко сів на стілець, що затріщав під ним. Лівою рукою він схопив склянку, що стояла на столі, а правою дістав з-під ліжка пляшку вина. Розплескуючи вино, він випив одним духом цілу склянку і полегшено зідхнув.
— Ідіотські думки! — вголос промовив він і знову налив вина.
Бойко стояв на чатах коло возів з амуніцією. Денна спека втомила його і він радів, коли відчував холодок вітру, що його приносив близький вечір. Одноманітність ходіння коло возів з рушницею в руках поволі набридала, і втома робила голову порожньою, відганяючи всі думки, що на протязі цілого дня роїлися в голові. Він ходив уже останні хвилини свого чатування і все поглядав у той бік, звідки мусила прийти зміна. Єдина думка відпочити після цього безглуздого ходіння ворушилась йому в голові. Було приємно подумати, що зараз прийдуть солдати, змінять його і він зможе десь у холодку поїсти й викурити папіросу.