Людина в чорній куртці ввесь час стежила за Бойком, вона старанно оглядала його з ніг до голови, силкуючись розглядіти обличчя. Це нарешті сильно зацікавило Бойка. В ньому прокинувся його нахил до пригод.
«Чого йому треба? — подумав Бойко. — У всякому разі це не жандар і не шпиг».
Бойко одійшов од парапету й повагом пройшов повз людину, що обернулася обличчям до нього, старанно його розглядаючи.
«Яке знайоме обличчя!» — пронизала Бойка цілковита переконаність, що він знає цю людину.
Бойко зробив ще два кроки, потім рішуче повернув і щільно підійшов до людини. Не могло бути ніякого сумніву, що він знає цю людину.
Деякий час вони уважно дивилися один на одного.
— Вибачте, ви здається Бойко?..
— А ви, ви — Кононов! — відповів трохи здивований Бойко.
Перед ним на мить спалахнула картина фронту й він пригадав солдата Кононова, що ще півроку тому пішов до двотижневої відпустки й більше не повернувся. Його вважали за дезертира й були переконані, що він загинув у лабетах жандарів.
Вони хвилинку потоптались на місці, не знаючи, з чого їм почати.
— Слово чести, ніяк не міг вас упізнати! — промовив Кононов. — Як змінює людину солдафонський одяг!..
— Ніколи б не повірив, що це ви! — сказав Бойко. — Вам здорово пощастило... Шкода, що вас не можуть бачити Зеленко або Торока!
— Хіба вони ще там?..
— Там...
І Бойко розповів Кононову про останні події на фронті. Наче живі встали йому в уяві близькі постаті його товаришів. Тепле почуття до них зворушило його, й він охоче згадував різні події, що з'єднали їх на все життя, хоч навіть і в спогадах. Тавро фронту було таке міцне, що й Кононов захопився спогадами. Їх, як алькоголіків тягне до питва, потягнуло до фронту, до небезпеки, до оточення, що в ньому відчувався терпкий смак убивств, небезпеки і гострі пахощі солдатських чобіт, їм стало навіть якось тоскно. Вони відчули себе одірваними від чогось, загубленими й нікому непотрібними. Там лишилася їхня душа, їхні перші страшні переживання, дружба й молодість. Вони, ще молоді люди, відчували себе безмежно старими, ніби індуські мудреці. В них оселився якийсь фатальний спокій і байдужість до всього й ось лише ці спогади розворушили їх надзвичайно.
— Значить, Голуб'ятнікову капут! А ти пам'ятаєш, як нас трохи не з'їли пацюки?
— Ще б пак! Пам'ятаю. А ти пам'ятаєш, як ми діставали консерви?
— А ти пам'ятаєш?..
Вони непомітно для себе перейшли навіть на «ти». Вони знову були солдати, що під час відпочинку згадували різноманітні пригоди й оповідали їх до найменших дрібниць.
— Ти пам'ятаєш?..
Одного разу вони пішли в розвідку, їм довелося йти полем, де перед цим була сильна атака. В одному місці, в ямі від набою вони наткнулися на надзвичайне видовисько. В ямі спокійно лежав солдат, підперши правою рукою голову й тримаючи в лівій згаслу люльку. Перше їхнє вражіння було, що вони надибали на свій секрет, але потім виявилось, що солдат був мертвий. Мертвяк так спокійно курив свою згаслу люльку, що їм стало моторошно. Він був убитий так раптово, так блискавично, що навіть не змінив своєї пози. Він відтворював легенду про запорожців.
— Пам'ятаєш?..
Це «пам'ятаєш» довгий час наповнювало їхню розмову. В ній увесь час пересипалися назви місць, атак, прізвища товаришів і військові терміни.
— А тепер?.. — спитав Бойко.
— Тепер... Я вже півроку тиняюсь без роботи. Війна до кінця! Хіба дезертиру можна працювати?.. Але це протягнеться не довго... Та ти сам, мабуть, краще знаєш!..
— На жаль, я ще ні з ким не зв'язався! — відповів Бойко. — Теж без діла тиняюся.
— Ну, для тебе роботи скільки хочеш! — сказав, посміхаючись, Кононов. — Я тебе влаштую хоч сьогодні. А мені доведеться почекати, поки дадуть рушницю... Ми їм покажемо, що таке війна!..
— Гаразд! — відповів Бойко й подивився на годинник. — Ти мене познайомиш!
— Що там знайомити, прийдеш та й усе! А тепер ходім десь вип'ємо.
— Я дуже шкодую, — відповів Бойко, — але я тут чекаю одну особу... В мене побачення!..
— Ха-ха, розумію! — посміхнувся Кононов. — Ти ж з фронту зовсім недавно. Я в перші дні просто кидався на жінок!.. Навіть тепер, коли я зустрічаю жінку, мені здається, що в мене виростають крила.
— Вибач! Ми відсвяткуємо нашу зустріч іншим разом! — сказав Бойко, міцно стискаючи руку Кононову.
Вони умовились зустрітись на другий день. Кононов незабаром зник у тінях петроградського вечора.
Стефан Бойко справді мав зустрітися з Жанною Барк. Йому було дуже неприємно відмовитись од пропозиції Кононова, але він умовився з Жанною побачитись тут на надбережжі.