Сьогодні вдень він випадково зустрів її на Невському проспекті в компанії незнайомих йому панночок. Жанна була прекрасно вдягнена, і її подруги трохи здивовано й презирливо дивились на Бойка. Він не захотів іти до неї на приміщення й викликати до себе увагу її знайомих. З перших же слів могло виявитись, що він залишив фронт, а це могло призвести до небажаних наслідків або до прикрої сцени. Бойко розмовляв з Жанною лише з хвилину й умовився зустрітися з нею біля мостика через Зимову канавку.
Це найромантичніше місце Петрограду мало свою давню історію любовних пригод. Тут завжди зустрічались герої й героїні з романів російських клясиків. Тут зустрічались коханці з «Винової кралі» — Герман і Ліза, тут призначила побачення Жанна Стефану Бойкові, пам'ятаючи цю традицію і справді романтично ставлячись до цього міста, де в повітрі ніби назавжди лишились пристрасні подихи й звуки гарячих поцілунків історичних коханців.
Бойко поволі пішов до Зимової канавки. Коло ґранітового парапету стояли самотні чорні постаті людей, або ж зустрічалися закохані парочки, що тулилися одна до одної на кам'яних лавочках надбережжя.
На мостку через Зимову канавку стояла якась дівчина в літньому пальті й дивилася в бік фортеці. Легкий вітер грався довгим кінцем її шовкового шарфу.
Бойко впізнав постать Жанни. Йому подобалось, що вона так простенько зодяглась, ніби дівчина, що вийшла на побачення з коханим матросом. Стефан тихо підійшов до неї збоку й, щільно ставши поруч з нею, сперся на бильце мостка.
— Ах, Стефане, це ви? — трохи злякано промовила Жанна від несподіванки. — Проте ви спізнились!
Жанна простягнула йому руку.
— Я допіру зустрів одного товариша, що був зі мною на фронті. Ввесь час несподівані зустрічі: удень ви, а тепер цей Кононов! Ви собі й уявити не можете, як це приємно! Наче я був увесь час хорий, а тепер встав з ліжка.
— Ви сильно змінились, Бойко, ви погрубішали, покращали. Я, мабуть, закохаюсь у вас. Ви такий чудовий, Стефане, такий славний!
Вона підійшла до вільної лави біля парапету й сіла на неї.
— Розказуйте, Стефане! Розказуйте все... Я знаю, це все дуже страшно...
Бойко, який міг з захопленням згадувати про життя на фронті з будь-яким солдатом, тепер розгубився. Що він міг розказати цій дівчині? Все одно вона нічого не зрозуміє й не відчує. Хіба можна шаблонними словами розповісти про ввесь той жах, що він пережив, це буде лише казка, якою лякають маленьких дітей, це буде лише розмова, яка тимчасову задовольнить цікавість. Хіба люди, що сиділи в тилу, можуть уявити собі сидіння в шанцях під гарматним огнем? І навіть ця дівчина, що так подобається йому, хіба вона не чужа йому тепер? У неї зовсім інша психіка й те, що може зворушити Бойка, зовсім не зворушить її.
— Що я можу вам розповісти? Ви ж знаєте, що Муславський вбитий, вбитий і Голуб'ятніков...
— Голуб'ятніков теж убитий? Ах, який жаль! — щиро промовила Жанна. — Він був такий ввічливий і такий симпатичний!..
— Так... Він загинув під час атаки! — сказав Бойко, не бажаючи говорити про справжню причину. — Він ішов у перших лавах і йому набоєм одірвало голову.
— Яке нещастя! Треба буде написати Анні Миколаєвні. Бідна жінка, це ж її єдиний син!..
— Хіба в нього була матір? — здивовано спитав Бойко.
Йому стало неприємно, він ніколи навіть і не думав, що в Голуб'ятнікова могла бути матір. Але він згадав про дочку Муславського й почуття гніву зібгало його в грудку.
— Багато лишилось нещасних людей! — холодно промовив він. — Про що ж вам ще розказати? Про атаки, про сидіння в шанцях, про бруд? Все одно це буде для вас далеке й незрозуміле.
— Ні, я знаю все це! Я ж була на фронті! — проговорилась Жанна.
— Ви були на фронті? — недовірливо запитав Бойко. — Ви жартуєте.
— Ні, я була в жіночому батальйоні, і навіть ходила в атаку!
Бойко, не ймучи віри, дивився на неї.
— Вночі фіолетові блискавки пронизують небо. Серце колотиться, наче хоче вистрибнути. Вибухи набоїв замакітрюють голову, а під ногами обсипається глина. Мені ще досі щоночі сняться крики і блискавки вибухів. А Франю поранили! — продовжувала Жанна.
— Хто це, Франя?..
— А, ви її не знаєте. Це для вас далеке й незрозуміле...
Бойко був вражений. Ця смілива дівчина дивувала його й він почував себе трохи ніяково за недовір'я.
— Ви, чоловіки, завжди пишаєтесь своїми вчинками. Фронт — це страховисько, але жінки теж можуть воювати. Чоловікам однаково страшно, як і жінкам!