Я знав, що це мовчання всередині могло означати найгірше; не залишалося нічого іншого, як виламати двері, й учинити це повинен був я. Знову просунув пальці у шпару і щосили шарпнув їх. Двері (не на засув замкнені, а закручені мотузочком, як ото водиться у селі) легко піддалися й відчинилися навстіж. Я побачив Гелену, що сиділа на дерев’яному стільчаку, посеред страшенного смороду. Вона була бліда, але жива. Перелякано дивилася на мене, намагаючись поправити спідницю, яка, попри її зусилля, опускалася тільки до половини стегон; вона обома руками вчепилася в поділ і міцно стуляла коліна. «О боже, забирайтеся відціля!» — нажахано вигукнула вона.
«Що з вами? — запитав я. — Що ви проковтнули?»
«Геть звідси! Облиште мене!»
Позаду за мною показався юнак, і Гелена заволала: «Індро, йди відціля, забирайся геть!». Вона трохи підвелася, простягнувши руку до дверей, але я став поміж нею і дверми, тож вона, заточившись, знову впала на ту діру в ослоні.
Наступної миті вона знову підвелася й з відчайдушною силою кинулася на мене (справді-таки відчайдушною, адже після неймовірного виснаження в неї лишилися мізерні крихти тієї сили). Повиснувши на лацканах мого піджака, вона пхнула мене назад; ми опинилися на порозі вбиральні. «Тварюко мерзенна, тварюко, тварюко!» — лементувала вона (якщо можна назвати лементом те несамовите зусилля, що ним вона намагалася надати гучності своєму охлялому голосові) і чимдуж трясла мене; потім раптом випустила мене і чкурнула бур’янами у двір. Вочевидь, хотіла утекти, та їй не пощастило: із вбиральні вона вискочила в такому сум’ятті, що не встигла поправити одяг, тож її трусики (ті, що бачив я учора, латексні, до них чіплялися і застібки панчіх) уже зсунулися до колін, заважаючи бігти (спідниця, щоправда, вже опустилася, але панчохи теліпалися аж на литках, і видно було їхні світлі береги й застібки); вона ступила кілька дрібних крочків чи радше коротких стрибків (на ногах мала черевички з високими підборами) і, здолавши насилу кілька метрів, гепнула додолу (в осяяну сонцем траву, під кроною дерева, біля квітучого соняха); я вхопив її за руку, щоб допомогти підвестися; вона рвучко висмикнула її, і коли я знову нахилився над нею, почала бити руками довкола себе, кілька разів ударивши і мене; я міцно вхопив її, підняв і стиснув в обіймах, як у гамівній сорочці. «Мерзенна тварюко, тварюко, тварюко!» — насилу хрипіла вона, лупцюючи мене по спині вільною рукою; коли я сказав (так лагідно, як тільки міг): «Гелено, заспокойтеся», — вона плюнула мені в обличчя.
Тримаючи її ото так, я сказав: «Не випущу вас, доки не скажете мені, що ви проковтнули».
«Забирайтеся геть, забирайтеся геть, геть звідси!» — несамовито повторювала вона, коли ж раптом замовкла, перестала видиратися і сказала: «Відпустіть мене», — голосом, що настільки змінився (кволим і втомленим), аж я розімкнув обійми і глянув на неї; перелякано дивився на її обличчя, перехняблене від нестерпного зусилля, щелепи були зціплені, очі вирячені, а тіло її помалу згиналося й заточувалося уперед.
«Що з вами?» — запитав я, і вона, не кажучи ні слова, обернулася й подалася до вбиральні; ніколи не забуду, як вона ішла — повільно, маленькими неоднаковими кроками спутаних ніг; пройшла вона ледве метрів чотири, але зупинялася кілька разів, і щоразу видно було (з корчів її тіла), як відчайдушно бореться вона зі своїми оскаженілими тельбухами; нарешті вона допленталася до туалету, взялася за край дверей (які стояли навстіж) і зачинила їх за собою.
Я стояв на тому місці, де випустив її; тепер, коли з убиральні пролунали тяжкі зітхання і болісні стогони, я відступив подалі. Тільки тепер помітив, що коло мене стоїть той хлопчина. «Залишайтеся тут, — звелів я. — Треба погукати лікаря».
Я увійшов до контори; ще з порога помітив телефон на столі. Але довідника ніде не було видно; посмикав за шухляду в столі, що був посеред кімнати, але вона була замкнена на ключ, так само і сусідні; стіл напроти теж був замкнений. Я пройшов до сусідньої кімнати; тут у столі була тільки одна шухляда, відчинена, але там я знайшов лише кілька світлин і ножа для різання паперу. Я вже не знав, що вдіяти; мене раптом охопила втома (Гелена була жива і, звісно ж, у безпеці); якусь мить я стояв непорушно і безтямно дивився на вішалку (оту худу металеву вішалку, що звела руки, наче вояк, що здається в полон); потім, не знаючи, що ще вдіяти, відчинив шафу; на стосі тек я впізнав блакитно-зелену палітурку щорічника; поніс його до телефона і знайшов номер лікарні. Набравши, почав чекати, аж хтось відгукнеться на тому кінці дроту, коли ж це до кімнати, наче вихор, влетів хлопчина.