Атож, підтвердив я, якщо так, то немає сумніву, що не лише Чехура, а й дружина його походить від курдуплів з чеських гір, оскільки так спати — давній атавістичний звичай усіх курдуплів цього краю, до речі, у минулому вони ніколи не будували осель у вигляді кола чи квадрата, а тільки у вигляді витягнутого по довжині прямокутника, тому що не лише подружжя, а й усі члени родини спали отак низкою, одне за одним.
Пригадавши тієї недоброї днини всю оту нашу балаканину, я відчув, як у мені засяяв кволий вогник надії. Земанек, який мав розглядати мою справу, знав стиль моїх дотепів, так само добре знав він і Маркету, тож зрозуміє, що листівка, яку я надіслав їй, просто хлопчачі пустощі, скеровані на те, щоб подразнити дівчину, якою ми всі захоплювалися й (звісно ж, унаслідок цього) часом із неї кепкували. За першої ж нагоди я розповів йому про моє лихо; Земанек уважно вислухав мене, наморщивши чоло, і сказав, що подумає.
Упродовж усього того часу я жив від сьогодні до завтра; як водиться, ходив на лекції й чекав. Мене часто викликали на різні партійні комісії, які намагалися з’ясувати, чи не належу я до якихось троцькістських угруповань; я, з мого боку, старався запевнити їх, що навіть не знаю, в чому той троцькізм полягає; я ловив кожен погляд тих товаришів, які вдавали із себе слідчих, жадібно намагаючись угледіти в них бодай іскорку довіри; коли мені видавалося, що такий шанс випав, я намагався підхопити ту іскорку, зберегти її в собі якнайдовше і роздмухати в пломінець надії.
Маркета і далі уникала мене. Розуміючи, що те ставлення пов’язане зі справою, яка постала з моєї листівки, я не хотів розпитувати її — від самолюбства чи, може, з досади. Та якось вона сама перепинила мене в коридорі на факультеті. «Я повинна поговорити з тобою».
Отак через кілька місяців ми знову опинилися вкупі; була осінь, обоє ми вбрані в довгі непромокальні плащі, що їх усі носили за тієї (радикально неелегантної) пори; сіялася мжичка, дерева на набережній були темні й голі. Маркета розповіла мені, як усе воно сталося: коли була на тих курсах, її раптом викликали товариші з дирекції й запитали, чи отримувала вона листи; вона сказала, що так. Вони запитали, хто їй писав ті листи. Вона відповіла, що писала мати. І більше ніхто? Ще один товариш по навчанню, відказала вона. Можеш сказати нам хто, запитали у неї. Вона назвала моє прізвище. І що він пише, цей товариш Ян? Вона стинула плечима, їй не хотілося цитувати слова з тієї листівки. Ти теж йому писала? — запитали вони. Авжеж, відказала вона. Про що? Ну так, сказала вона, про курси і про все таке. Тобі подобається на курсах? — запитали вони. Авжеж, звісно, — відказала вона. А він що тобі про них писав? Він? — ухильно перепитала Маркета. — Знаєте, він такий дивак, якби тільки ви знали його… Ми його знаємо, — сказали вони, — нам хотілося б дізнатися, що він писав тобі. Можеш показати нам ту листівку?
«Не гнівайся на мене, — додала Маркета, — я зобов’язана була показати її».
«Не перепрошуй, — сказав я, — так чи так вони вже знали про неї ще до цієї розмови; а то не викликали б тебе».
«А я й не думаю перед тобою виправдовуватися, мені не соромно, що я дала її прочитати їм, не хочу, щоб ти хибно це зрозумів. Ти член партії, й партія має право знати, хто ти такий і що думаєш», — зухвало відказала Маркета; потім додала, що їй стало страшно від того, що я таке написав їй, адже ми знаємо, що Троцький — це найбільший ворог усього того, за що ми боремося й задля чого живемо на світі.
Що я мав пояснювати Маркеті? Я попросив її розповідати, що було далі.
Маркета сказала, що вони прочитали ту листівку й остовпіли. Запитали, що вона про це думає. Вона відказала, що це мерзота. У неї запитали, чому вона не прийшла відразу й не показала їм це. Вона звела плечима. У неї запитали, чи знає вона, що таке пильність. Вона похнюпилася. Вони запитали, чи знає вона, що у партії багато ворогів. Вона сказала, що знає, та не могла повірити, що товариш Ян міг… Вони запитали, чи добре вона знає мене. Вона сказала, що я химерний якийсь. Звичайно, вона завжди вважала мене відданим комуністом, та часом я казав про комунізм геть неприйнятні речі. Вони запитали, які, наприклад. Вона сказала, що точно не пригадує, але для мене немає нічого святого. Вони сказали, що з цієї листівки все пречудово видно. Вона сказала, що часто сперечалася зі мною з багатьох приводів. І ще сказала, що я по-різному говорив на зборах і з нею. На зборах я весь палав ентузіазмом, а в її товаристві з усього кепкував і все висміював. Вони запитали, чи вважає вона, що така особа може бути членом партії. Вона звела плечима. Вони запитали, чи зможе партія побудувати соціалізм, якщо її члени заявляють, ніби оптимізм — це опіум для народу. Вона відказала, що така партія не побудує соціалізму. Вони сказали, що цього досить. І поки що вона не повинна казати мені про цю розмову, вони хочуть простежити, що я там далі писатиму. Вона сказала, що не хоче мене й бачити більше. Вони не погодилися. Навпаки, порадили їй і далі писати мені, принаймні тимчасово, щоб на поверхню спливло усе, що ще криється в мені.