Тим часом ми вийшли з барака. Він запитав, чи не боюся я показатися разом із ним перед усіма вояками. Я відказав, що він дурник, якщо питає таке, а вдвічі дурник, якщо гадає, ніби той його лист дійде до адресата. На те він сказав, що як комуніст за будь-яких умов має поводитися так, щоб не було потім гірко і соромно. І ще раз нагадав мені, що я теж комуніст (хоч і виключений із партії) і що мені треба поводитися не так, як я оце роблю. «Ми, комуністи, відповідаємо за все, що тут діється». Я аж зареготав; потім сказав йому, що відповідальність неможлива без свободи. Він відказав, що почувається достатньо вільним, щоб діяти як комуніст; він повинен довести, і таки доведе, що він комуніст. Коли він сказав це, у нього аж підборіддя затремтіло; зараз, через стільки літ згадуючи цю мить, я певен, що Алексієві натоді було тільки трохи більше, ніж двадцять років, то був юнак, хлопчина, і його доля висіла на ньому, наче велетове вбрання на тендітних плечах дитини.
Пам’ятаю, незабаром після тієї зустрічі Ченек запитав у мене, навіщо я розмовляв із тією гнидою. Алексій дурник, відказав я, але не гнида; і розповів йому, що казав Алексій про ту скаргу на командира. Ченека це не переконало. «Хтозна, дурень він чи ні, — сказав він, — але таки напевне гнида. Бо публічно зректися свого батька може тільки гнида». Я нічого не второпав; він здивувався, що я нічого не знаю: комісар особисто показав їм газету, де кілька місяців тому з’явилася Алексієва заява: він зрікався свого батька, що, як він висловився, зрадив і заплямував усе, що було святе для його сина.
Того вечора з вартової вежі (яку поставили напередодні) вперше нашу казарму осяяло світло потужного прожектора; біля огорожі з колючого дроту почав ходити охоронець із псом. Мене охопив невимовний смуток: Люції поруч не було, і я знав, що побачу її тільки через два нескінченні місяці. Того ж таки вечора написав їй довгого листа; писав, що ще довго не побачу її, що нас позбавили права покидати розташування частини і я страшенно шкодую, що вона відмовила мені в тім, чого я так прагнув, і що спогад про те дав би мені змогу пережити цю невеселу пору.
Після того як я відіслав того листа, наступного дня ми знову виконували ті кляті вправи з шикування, ходіння парадним кроком і плазували по-пластунському. Ті вправи я виконував автоматично й не бачив ні капрала, який горлав, мов несамовитий, ні товаришів, які марширували або падали додолу; що діялося довкруги, я геть не бачив: довкола плацу з трьох боків були казарми, а з четвертого — колючий дріт, за яким видніла дорога. Вряди-годи там зупинялися перехожі (найчастіше дітлахи, самі або ж із батьками, які пояснювали їм, що ці воячки за колючим дротом роблять вправи). Усе воно було для мене мертвими декораціями, картинками (усе, що діялося за колючим дротом, було мальовидлом), тож я і не глянув туди, коли хтось із наших гукнув: «Чого так задивилася, лялечко?».
Тоді глянув і я. То була Люція. Стояла за колючим дротом у своєму виношеному брунатному пальтечку (і як це забув я, коли ми купували сукні, що вже кінець літа і незабаром буде холоднеча?), у черевичках на високих каблуках (які я теж їй подарував). Стояла непорушно і дивилася на нас. З дедалі дужчою цікавістю вояки почали коментувати її навдивовижу терплячий вигляд, вкладаючи у ті слова всю сексуальну розпуку чоловіків, яких рокували на вимушену цнотливість. Аж підстаршина помітив, що ми вже не так запопадливо виконуємо вправи, а потім і причину помітив; він аж запінився від безсилля: не міг заборонити молодій дівчині стояти за дротом; потойбіч починався вже простір відносної свободи, що не підлягав його командам. Тільки звелів хлопцям тримати їхні зауваження при собі й почав командувати голосніше й ще дужче нас підганяти.