Я поцілував її (вона чекала мене від шостої вечора, відколи пішов на роботу гірник, який працював у нічну зміну), вона запитала, чи я пив; я відказав, що пив, і розповів, як вислизнув із території частини. Вона сказала, що весь цей час тремтіла зі страху, щоб не сталося зі мною якогось лиха. Я сказав, що страшенно радий зустрітися з нею; обіймаючи її, відчував, що вона знову тремтить. «Що з тобою?» — запитав я. «Нічого», — відказала вона. «Але чому ти тремтиш?» — «Я боюся за тебе», — відказала вона і вислизнула з моїх обіймів.
Я роззирнувся довкруги. Кімната була малесенька, умеблювання вбоге: стіл, стілець, ліжко (застелене вже не зовсім чистою білизною); на стіні ікона; біля протилежної стіни шафа, на ній якась консервація у слоїках (єдина більш чи менш домашня річ у тім приміщенні), а над усім цим самотньо світилася попід стелею лампа без абажура, її світло гостро било у вічі, прикро осяваючи мене від ніг до голови, аж на мить недобре стало: величезний піджак, підперезані мотузком штани, чорні носаки вояцьких черевиків; і вгорі мій нещодавно поголений череп, що блищить наче місяць-повня.
«Ох, вибач, Люціє, в мене такий вигляд!» — благально вигукнув я, а потім пояснив, чому змушений був оце так перебратися. Люція запевнила, що це не має значення, та я, в полоні п’яної безоглядності, заявив, що неможливо залишатися в цих лахах перед нею, й хутко скинув штани і піджак; але під костюмом була нічна сорочка і ті жахливі статутні кальсони, що теліпалися до самісіньких п’ят, усе це було в десять разів кумедніше, ніж костюм, що ще хвилину тому це прикривав. Я клацнув вимикачем, щоб погасити світло, але навіть темрява не порятувала мене, бо на вулиці світився ліхтар, і його світло сягало аж у кімнату. Був я такий кумедний, що перестав соромитися голизни, тож скинув сорочку, потім кальсони і постав перед Люцією голісінький. Потім обняв її. (Знову відчув я, що вона тремтить.) Попросив її роздягнутися, скинути все, що розділяє наші тіла. Пестив її тіло і, наче молитву, знову й знову повторював ті благання, та Люція просила мене зачекати трохи, казала, що вона не може, не може так відразу, не може так швидко.
Я взяв її за руку, й ми сіли на ліжку. Я притулився головою до її живота і якусь хвилю залишався без руху; зненацька моя голизна (яку осявало нечисте вбоге світло вуличного ліхтаря) видалася мені недоречною; мені спало на думку, що все сталося всупереч моїй мрії: не гола дівчина горнулася до вдягненого хлопця, а голий хлопець припав головою до її живота, враження було таке, наче я знятий з хреста Ісус в обіймах Марії Магдалини, та думка відразу ж мене жахнула, адже я прийшов сюди не по жалощі, а по інше, — й тоді я знову почав пестити Люцію по обличчю й по сукні, намагаючись її тихцем розстебнути.
Та все було марно; Люція знову вислизнула від мене: моє перше поривання згасло, згасла моя довірлива нетерплячка, словесний запас я вже вичерпав, та й пестощі вичерпалися теж. Мляво і непорушно лежав я голий на ліжку, а Люція сиділа поруч і гладила мене по обличчю шерехатими долоньками. І тоді мене почали потроху охоплювати скруха і злість: подумки я пригадував їй усі ті небезпеки, яких я міг зазнати, коли йшов на побачення з нею, нагадував (теж подумки) про всі ті покарання, яких мала коштувати мені оця сьогоднішня вечірня мандрівка. Та то були тільки поверхові докори (тим-то, принаймні подумки, міг я довірити їх Люції). Справжня причина мого гніву крилася набагато глибше (і мені було б соромно казати про неї): думав я про безпросвітність моєї вбогої, невдатної юності, про безпросвітність цих довгих тижнів любовної непогамованості, про нескінченно принизливу неспромогу втілити своє палке бажання; пригадував, як марно упадав коло Маркети, пригадував вульгарність отієї білявки на сидінні жатки чи то сівалки, а потім на думку знову спадало мені, як марно домагавсь я Люції. Я мало не заволав від жалості до себе: чом у всьому визнають мне дорослим, гідним того, щоб виключити з навчання, засудити, прозвати троцькістом, як дорослого запроторити в копальні, а в коханні я не маю права бути дорослим і мене змушують випити всю гірку чашу незрілості? Я ненавидів Люцію, тим паче що знав, як вона мене кохає, і це надавало її опору безглуздості і незрозумілості, і це просто-таки казило мене. Отак пів години лежав я в упертому мовчанні, а потім знову почав атакувати.
Я люто накинувся на неї; застосувавши всю силу, таки задер на ній спідницю, роздер бюстгальтер, згріб її за оголені перса, та Люція боронилася набагато запекліше і (охоплена ще дужчою сліпою силою, ніж я) видерлася від мене, схопилася з ліжка і притулилася спиною до шафи.