«Чому ти брикаєшся?» — заволав я. Вона нічого притомно не могла відповісти, тільки белькотіла, що не хотіла розгнівати мене, не треба на неї гніватися, але ніякої логіки в її словах не було. «Чому ти брикаєшся? Хіба ти не знаєш, як я кохаю тебе? Ти просто дурепа!» — волав я. «То вижени мене», — сказала вона, притуляючись спиною до шафи. «Авжеж, вижену, ти ж не любиш мене, тільки голову мені морочиш!» I я поставив ультиматум: або вона віддасться мені, або ж я не хочу більше її бачити.
Потім знову підійшов і обняв її. Того разу вона не опиралася, але була в моїх обіймах мов нежива. «Чого ти носишся зі свою цнотою? Для кого ти її бережеш?» Вона мовчала. «Чого мовчиш?» — «Ти не любиш мене», — прошепотіла вона. «Я тебе не люблю?» — «Ні! Я думала, любиш…» І вона заплакала.
Я став перед нею навколішки; я цілував її ноги, благав її. Вона схлипувала і знай повторювала, що я її не люблю.
Мене зненацька охопила лють. Здавалося, якась надприродна сила стояла на моєму шляху, весь час вихоплюючи з моїх рук усе, задля чого я жив, чого бажав, усе те, що мені належало; ця сила, як мені гадалося, забрала у мене партію, товаришів, навчання на факультеті; і ця ж таки сила щоразу забирає у мене все, причому просто так, без причини. Мені здавалося, ніби та проклята сила настренчила проти мене Люцію, і я ненавидів її за те, що вона була її знаряддям; я дав їй ляпаса, — не Люції, а тій ворожій силі; закричав, що ненавиджу її, що не хочу більше бачити її, більше ніколи, ніколи в житті не хочу.
Потім жбурнув їй оте брунатне пальтечко (воно лежало на стільці) й крикнув, щоб вона забиралася звідси.
Вона вбрала пальто і пішла.
Я упав на ліжко; в душі моїй була пустка, я ладен був погукати її, адже мені її почало бракувати вже від тієї миті, коли я її витурив, бо я знав, що ліпше бути поруч із одягненою і брикливою Люцією, ніж зовсім без Люції.
Знав я це і все ж таки навіть пальцем не поворухнув, щоб повернути її.
Довго лежав я голий на ліжку в тій позиченій кімнаті, адже неможливо було в такому стані зустрітися з людьми, заявитися у дім біля казарми, жартувати з гірниками і відповідати на їхні нескромні запитання.
Усе ж таки (пізньої ночі) я нарешті вбрався й пішов. З тротуару навпроти ліхтар освітлював дім, який я покинув. Я поминув частину, постукав у вікно (світло вже не горіло), зачекав, аж мені відчинять, скинув у присутності гірника його лахи, щось невиразно відповів, коли він запитав, чи все щасливо обійшлося, і знову в кальсонах і довгій нічній сорочці подався до казарми. Я був у такому відчаї, що все мені було байдуже. Не звертав уваги, де міг перебувати вартовий зі службовим псом, не остерігався прожектора. Проліз попід колючим дротом і спокійнісінько попрямував до казарми. Уже минав санчастину, аж почув, як мені гукнули: «Ану стій!». Я зупинився. Мене освітили кишеньковим ліхтариком. «Що ви тут робите?»
«Блюю, товаришу сержанте», — пояснив я, опершись долонею на мур.
«А, ну продовжуйте, продовжуйте!» — відказав сержант і подався далі зі своїм псом.
14
Більше пригод не було (капрал спав, мов бабак), тож я дістався до ліжка, та заснути не зміг і навіть зрадів, коли пролунав хрипкий голос чергового підстаршини, який ревонув: «Підйом!» — і в такий спосіб поклав край тій лихій ночі. Узув черевики і побіг до вмивальні, щоб сполоснути лице холодною водою. Повернувшись, побачив, що довкола Алексієвого ліжка зібралася юрма вояків, які тихенько реготали. Я зрозумів: Алексій (уклавшись ницьма під ковдрою і сховавши лице в подушці) спав як убитий. Це нагадало мені випадок із Франтою Петрашеком, який, посварившись із командиром відділення, вдав, ніби так міцно заснув, що його безрезультатно намагалися розкутурхати троє старшин; нічого не вдіявши, винесли врешті разом із ліжком у двір і обілляли водою з пожежної рури, після чого він почав насилу протирати заспані очі. Проте Алексія не можна було запідозрити у непокорі, причиною його незвичайного сну, звісно ж, була його фізична кволість. Ось капрал (командир нашого відділення) вніс із коридору величезний казан холодної води; за ним вервечкою йшло декілька моїх товаришів, які, вочевидь, і підказали йому цей дурнуватий флотський трюк, що так тішив мізки всіх підстаршин за всіх часів та епох.
Ця пречудова злагода поміж вояками і командиром (якого зазвичай зневажали) розлютила мене; я помітив, що всі давні порахунки поміж ними вмить стерлися перед спільною ненавистю до Алексія. Усі, вочевидь, по-своєму витлумачили командирову заяву, який сказав учора, що Алексій виказувач, тож і відчули вмить палкий приплив згоди з командиром і його жорстокістю. У голову мені вдарила сліпа лють, я розгнівався на всіх тих людей, що були довкола мене, за їхню поспішну готовність повірити першому-ліпшому обвинуваченню, за їхню жорстокість, яку вони завжди ладні були виявити, — і тоді я випередив капрала із його поплентачами, підійшов до ліжка і звелів: «Вставай, Алексію, годі дурника корчити!».