Мов на сміх, потепліло, небо заясніло блакиттю, жовтень був пречудовий. Дерева вбралися осінніми барвами, і природа (ота вбога остравська природа) в нестямному екстазі святкувала своє прощання з осінню. А я мусив у цьому вбачати насмішку, бо мої розпачливі листи не знаходили відповіді й біля колючого дроту (під зухвалим сонцем) зупинялися невимовно чужі люди. За два тижні один із моїх листів повернувся; адреса на конверті була перекреслена, олівцем на ньому дописали: «Вибула, не лишивши адреси».
Мене охопив жах. Тисячі разів після нашої останньої зустрічі згадував я все, що ми казали тоді одне одному, сотні разів проклинав себе і виправдовував перед самим собою, сотні разів думав, що нагнав її назавжди, і сотні разів запевняв себе, що, попри все, Люція все ж таки зуміє мене зрозуміти і простити мені. Та цей поштарський напис олівцем був як вирок.
Був такий схвильований, що вже не контролював себе, і наступного дня утнув нову дурницю. Кажу, дурницю, проте вона була не гірша за мою нещодавню втечу з казарми, і безглуздість того вчинку стала зрозуміла тільки згодом, та ще й тому, що він мені не вдався, а не через його ризикованість.
Як я знав, ще до мене Ґонза робив таке, коли влітку ходив до одної болгарки, в якої чоловік працював удень. Я скористався його методою: вранці разом з усіма пішов до копальні, взяв жетон, лампу, замурзав обличчя вугільною пилюгою, а потім потихеньку втік; побіг до Люціїного гуртожитку і почав розпитувати вахтерку. Від неї дізнався, що Люція поїхала два тижні тому, взявши з собою маленьку валізу, куди поскладала все, що в неї було; ніхто не знав, куди вона подалася, вона нікому нічого не сказала. Я жахнувся: а як щось сталося з нею? Вахтерка глянула на мене і махнула рукою. «Ой, ці дівчиська завжди так роблять. Приходять, потім ідуть звідси, не сказавши нікому й слова». Я пішов у заводський відділ кадрів, але нічого там не дізнався. Потім я довго вештався Остравою і прийшов до копальні аж наприкінці зміни, збираючись непомітно загубитися в натовпі вояків; проте щось із Ґонзиної методи, яку він застосовував для таких прогулянок, я пропустив, і мене зловили. Через два тижні я постав перед військовим трибуналом і заробив десять місяців за дезертирство.
Авжеж, оце тут, тієї миті, коли я втратив Люцію, й настав довгий період наповнений відчаєм і порожнечею, про що нагадав мені брудний приміський ландшафт рідного міста, коли я ненадовго заглянув туди. Атож, відтоді воно все й розпочалося: поки я був за ґратами, померла мама, а я навіть не зміг приїхати на її похорон. Потім я повернувся до Острави, до чорнюків, і відбув там іще рік на службі. Після закінчення терміну змушений був підписати зобов’язання три роки відпрацювати у копальні, бо ходили чутки, ніби тих, котрі відмовляться, триматимуть на службі ще кілька років. Отож я гарував там іще три роки як цивільна людина.
Не люблю я про це думати, не люблю й говорити, та й, власне кажучи, не люблю, коли сьогодні люди, яких вилучили з того політичного руху, що вони в нього вірили, як і я, вихваляються своєю долею. Авжеж, щоправда, я теж героїзував мою долю засланця, але це була облудна гордість. Згодом я сам собі, без будь-якої поблажливості, нагадав, що опинився поміж «чернюками» не тому, що був сміливий, не тому що боровся, не тому що заслали мене за те, що мої ідеї протиставляв я іншим ідеям, ні, моєму падінню не передувала жодна драма, я був радше об’єктом, ніж суб’єктом моєї історії, тож немає в мене (якщо не вважати заслугою страждання, скорботу, руїну) ніяких підстав цим хвалитися.
Люція? А, звісно: вже п’ятнадцять років я її не бачив і довго навіть не чув про неї. Тільки після закінчення військової служби дізнався, що буцім вона перебуває десь у Західній Чехії. Але я вже її не шукав.
Частина четверта
Ярослав
1
Я бачу польову дорогу. Бачу землю, поорану колесами селянських возів. А коло дороги трава така зелена, що я не можу втриматися, щоб не погладити її.
Довкола вузькі лани, не видно широких полів, що складаються з об’єднаних кооперативами ділянок. Як це? Хіба не сучасний краєвид я бачу, не сучасною землею іду? То що це за краєвид?
Прямую далі й бачу на узліссі кущ шипшини. На ньому повно диких руж. Зупиняюся й почуваю щастя. Сідаю в траві біля куща, а потім і лягаю. Відчуваю, як спина торкається трав’янистої землі. Я обмацую її своєю спиною. Утримую її спиною й умовляю не боятися, що вона буде тяжка і наляже на мене всією своєю вагою.