Потім чую тупіт копит. Вдалині здіймається легка хмарка куряви. Наближаючись, вона стає прозора. З неї виринають вершники. Молоді хлопці в сідлах, білі однострої. Та що ближчають вони, то дужче впадає в око недбалість їхнього вбрання.
Одні доломани застебнуті позолоченими ґудзиками, другі розхристані, а декотрі хлопці просто в сорочках. У декого шапки на головах, інші голомозі. О ні, це не регулярне військо, це дезертири якісь, утікачі, розбійники!
Та це ж наша кіннота! Я підводжуся й дивлюся, як вони під’їжджають. Ось перший вершник дістає шаблю й махає нею. Загін зупиняється.
Хлопець із шаблюкою нагинається над гривою свого коня і розглядає мене.
«Авжеж, це я», — кажу йому.
«Король! — здивовано каже хлопець. — Упізнав я тебе».
Я схиляю голову, я щасливий. Стільки століть їздять вони тут і впізнали мене.
«Як ся маєш, королю?» — питає хлопець.
«Страшно мені, друзі», — кажу я.
«Тебе переслідують?»
«Ні, ще гірше. Щось задумали проти мене. Я не впізнаю людей, що мене оточують. Приходжу додому, і кімната не така, й дружина інша, все не таке. Кажу собі, що, мабуть, помилився, вибігаю надвір, але це таки мій дім! Зовні наче мій, а всередині чужий. Отак скрізь, хоч куди повернися. Кояться такі речі, що мені аж страшно, друзі».
Хлопець питає мене: «Ти ще не відвик їздити верхи?». Я помічаю поруч із ним осідланого коня, вершника на нім нема. Хлопець показує мені на нього. Я засовую ногу в стремено і сідаю верхи.
Кінь шарпається, але я вже з утіхою стискаю колінами його тулуб. Хлопець дістає з кишені червону хустку і дає мені. «Затули обличчя, щоб тебе не впізнали!» Запнувшись тією хусткою, я стаю геть сліпий. До мене долинає голос: «Кінь тебе повезе».
Увесь загін рушає учвал. Я чую, як біля мене мчать сусіди. Мої литки торкаються їхніх литок, часом чую уривчастий подих їхніх коней. Либонь, із пів години їдемо ми отак, одне біля одного. Потім зупиняємося. Той самий голос каже: «Ми вже прибули, королю!».
«Де ми?» — питаю я.
«Хіба ти не чуєш, як шепоче ріка? Ми на березі Дунаю. Тут, мій королю, ти в безпеці».
«Правда твоя, — кажу йому, — я почуваюся в безпеці. Мені хочеться скинути цю запону».
«Не треба, королю, не зараз. Та й нащо тобі дивитися? Твої очі тільки обманять тебе».
«Але ж я хочу побачити мій Дунай, мою ріку, я хочу її побачити!»
«Тобі не треба дивитися, королю! Я все розкажу тобі. Так буде ліпше. Довкола нас неозора рівнина. Пасовиська. То тут, то там чагарі, дерев’яні тички, криничні журавлі. А ми стоїмо на березі, в траві. Кроків за два траву заступає пісок, бо в цій місцевості в Дунаю піщане річисько. А тепер злізь із коня, королю!»
Ми злізли додолу і посідали на землі.
«Хлопці розкладають багаття, — знову лунає голос того чоловіка, — сонце помалу хилиться за обрій, незабаром настане нічна прохолода».
«Я хочу побачити Власту», — раптом кажу я.
«Побачиш».
«Де вона?»
«Неподалік звідси. Ти приїдеш до неї. Кінь привезе тебе туди».
Я схопився на ноги і попросив, щоб ми відразу ж вирушили. Та на плече мені лягла чоловіча рука.
«Сиди, королю. Тобі треба відпочити і попоїсти. Упродовж цього часу я розповідатиму тобі про неї».
«Ага, розкажи, де вона?»
«За годину їзди звідси стоїть дерев’яна хата під стріхою. Вона оточена невеликим тином».
«Так, так, — сказав я, відчуваючи на серці щасливий тягар, — усе з дерева. І це дуже добре. У тій хатині не повинно бути жодного металевого цвяха».
«Авжеж, — провадив голос, — тин із насилу обтесаних кілків, тож у ньому можна впізнати первісні форми гілляк».
«Усі речі, виготовлені з дерева, скидаються на пса чи на кота, — сказав я. — Це істоти, а не речі. Я люблю світ із дерева. Тільки в ньому я почуваюся вдома».
«За тином ростуть соняхи, нагідки і жоржини, а ще там є стара яблуня. А на порозі стоїть Власта!»
«Як вона вбрана?»
«У лляну спідницю, трохи зашмаровану, бо вона допіру вийшла з хліва. В руці у неї дерев’яне цеберко. Боса. Але вона гарна, бо молода».
«Вона вбога. Це вбога наймичка».
«Авжеж, але це не заважає їй бути королевою! А оскільки вона королева, їй треба ховатися. Навіть тобі не можна до неї наближатися, щоб її не викрили. Лише тоді ти підійдеш до неї, коли обличчя твоє буде затулене. Кінь знає дорогу».
Його розповідь була така втішна, що мене охопила солодка млість. Лежачи у траві, я чув його голос, потім він стих, і чутно було тільки хлюпотіння хвиль і потріскування багаття.