Народні пісні й обряди — це тунель під історією, в якому збереглося чимало з того, що вже давно зруйнували війни та революції, а також цивілізація. Тунель, крізь який я проглядаю далеко в минувшину. Я бачу Ростислава і Сватоплука, перших моравських князів. Бачу давній слов’янський світ.
Та чого казати тільки про слов’янський світ? Якось ми думали над текстом одної пісні. Там співається про хміль, що бозна в який спосіб пов’язаний із возом і козою. Хтось їде на козі, хтось сидить на возі. І там вихваляють хміль, який робить із дівчат наречених. Змісту цієї пісні не розуміли вже ті, що співали її. Тільки інерція безсмертної традиції підтримувала в ній пов’язаність слів, що вже давно стали незрозумілі. Урешті знайшлося єдине пояснення: діонісійські оргії в Стародавній Греції. Сатир їде на цапові, і бог вимахує оповитим хмелем ціпком.
Античність! Мені це здалося неймовірним! Але згодом, в університеті, я вивчав історію музичної думки. Структура найдавніших наших співів справді пов’язана з античною музикою. Лідійський, фригійський або ж дорійський тетрахорд. Спадна концепція гами, де в основі лежить верхня, а не нижня тональність, що настане лише тоді, коли музика почне мислити гармонійно. Тим-то наші найдавніші народні пісні належать до тієї самої доби музичного мислення, що й пісні Стародавньої Греції. Вони зберігають для нас дух античності.
5
Того дня за вечерею я весь час згадував, як Людвік відвернув від мене погляд. І почував, що ще дужче прихиляюся до Владимира. Аж перелякався, що проґавив його. Не зумів залучити до того, що було моїм світом. Після вечері Власта лишилася в кухні, а ми з Владимиром перейшли до вітальні.
Я спробував знову розповісти йому про пісні. Але мені не щастило в цьому. Я був наче шкільний учитель. Боявся, що це буде йому нецікаво. Так, він сидів і мовчав, наче слухав мене.
Він завжди був чемний зі мною. Але звідки я міг знати, що діється в його довбешці?
Довгенько набридав я йому, аж до кімнати зазирнула Власта і сказала, що пора спати. Що ж тут удієш? Вона душа нашого дому, його календар, його годинник.
Не будемо з нею сперечатися. Гаразд, синку, добраніч.
Я покинув його в кімнаті з фісгармонією. Там він і спить, на дивані з нікельованими ніжками. Я сплю в сусідній кімнаті, в ліжку із Властою. Навряд чи засну відразу. Буду весь час крутитися, боюся її збудити. Ліпше піду надвір і погуляю. Ніч тепла. За будиночком, де ми живемо, росте садок, наповнений сільськими пахощами, як і колись. Під грушею — дерев’яний ослін.
Клятий Людвік! Чому він трапився мені саме сьогодні? Це лиха прикмета, боюся її. Мій найдавніший приятель! Стільки разів сиділи ми під цією грушею, як були дітлахами. Я так його любив. Уже з шостого класу ліцею, коли ми познайомилися. Він був набагато талановитіший за нас, але ніколи не задирав носа. Школа, вчителі — на все те йому було начхати. Його тішило, що все він робив наперекір шкільним правилам.
Чому ми з ним були такими друзями? Певне, це доля. Він, як і я, був сиротою, не мав одного з батьків. Моя мати померла під час пологів. Коли Людвікові було тринадцять, його батька, який працював мулярем, запроторили в табір німці, і звідти він не повернувся.
Людвік був старший син. І натоді вже єдиний, бо його менший брат помер. Батька заарештували, у матері з сином більше нікого не було. Вони страшенно бідували. Навчання в колежі обходилося дорого. Йшлося вже до того, що Людвікові треба було покинути його.
Останньої миті раптом прийшов порятунок.
У Людвікового батька була сестра, яка ще до війни вдало побралася з багатим місцевим підприємцем. Відтоді вона майже перестала бачитися зі своїм братом-муляром. Але після його арешту щось ворухнулося в її патріотичному серці. Вона домовилася з невісткою, що візьме Людвіка під своє крило.
У неї була тільки одна дочка з вадами розвитку, і небіж, хлопчина обдарований, завжди викликав у неї заздрість. Подружжя не лише підтримувало його матеріально, а й почало щодня запрошувати до себе в дім. Показувало місцевій верхівці, що регулярно збиралася під їхнім дахом. Людвік мусив виявляти їм вдячність, адже від їхньої підтримки залежало його навчання. Але любив він їх, як пес макогона. Звалися вони Коутецькі, і відтоді тим словом ми прозивали всіх задавак.
Пані Коутецька зневажала невістку. Ніколи не могла вона простити братові, що він так невдало одружився. І не змінила свого ставлення навіть тоді, коли брата заарештували. Гармати своєї щедрості вона звернула до Людвіка. Вбачала в ньому свого кровного нащадка і хотіла зробити з нього сина. Існування невістки було для неї тільки прикрою помилкою. Жодного разу не запросила вона її до себе. Людвік бачив те все і аж зубами скреготів. Не раз кортіло йому збунтуватися. Але матінка щоразу зі сльозами вмовляла, щоб він поводився обачно.