І справді, незабаром виявилося, що неймовірне стало дійсністю. Ніхто так багато не зробив для нашого народного мистецтва, як уряд комуністів. Він виділив величезні суми для створення нових ансамблів. Народна музика, скрипка і цимбали щодня звучали по радіо. Моравські пісні заполонили університети, свята Першого травня, молодіжні танцювальні вечори, урочисті концерти. Джаз на просторах нашої батьківщини цілком зник, навіть більше, він почав вважатися символом західного капіталізму і його занепадницьких настроїв. Молодь покинула танцювати танго й усякі там буґі-вуґі, почала віддавати перевагу хороводам, де танцюють, поклавши руки на плечі сусідів.
Комуністична партія намагалася витворити новий стиль життя. Він ґрунтувався на славетному визначенні, яке дав Сталін новому мистецтву: національне за формою, соціалістичне за змістом. І тієї національної форми могло надати нашій музиці, нашим танцям і нашій поезії лише народне мистецтво.
Наш оркестр полинув бурхливими хвилями тієї політики. Незабаром про нього дізналися у всій країні. У ньому зросла кількість співаків і танцівників, він став великим колективом, що виступав на численних сценах і щороку їздив на гастролі за кордон. І співали ми не лише про розбійника, який убив свою коханку, а й пісні, що їх складали самі. Наприклад, пісню про Сталіна або про кооперативні жнива. Наші пісні були не лише нагадуванням про давні часи. Вони належали до новітньої історії, супроводжували її.
Комуністична партія всіляко сприяла нам, тож наші політичні остороги незабаром розвіялися. На початку сорок дев’ятого року я вступив до партії. Один по одному те саме зробили і мої друзі з оркестру.
7
Проте ми з Людвіком завжди залишалися друзями. Коли ж промайнула поміж нами перша тінь неприязні?
Знаю, звісно. Ще й як знаю. Це було під час мого весілля.
У Брно я навчався у вищому музичному училищі по класу скрипки і заразом слухав в університеті курс із музикознавства. Третього року я відчув, що мені якось незатишно тут. Удома батькові робилося дедалі гірше. У нього стався крововилив у мозок. Його порятували, але він мусив дуже берегтися. Мене гнітило, що він там перебуває на самоті. Як щось із ним станеться, він не зможе навіть послати мені телеграму. З тривогою на душі приїздив я до нього щосуботи і їхав від нього в понеділок, охоплений ще дужчою тривогою. Якось я вже не зміг витерпіти її. Вона не давала мені спокою в понеділок, у вівторок посилилася, а в середу я покидав усі свої речі у валізу, розрахувався за житло і сказав, що вже не приїду.
Наче зараз бачу, як прямую від вокзалу до нашої домівки. Щоб дістатися до села, яке було близько від міста, треба було пройти через поле. Була осінь, мало вже смеркати. Віяв вітер, дітлахи запускали повітряних зміїв, що танцювали в небі на довгих шворках. Батько теж колись робив для мене такого змія. Ми ходили в поля, батько запускав його і біг, щоб вітер підхопив змія і поніс у височінь. Усе це не дуже захоплювало мене. Батька воно захоплювало дужче. Той спогад розчулив, і я наддав кроку. Раптом мені спало на думку, що тато посилав того повітряного змія мамі.
Я завжди уявляв маму на небі. Ні, не вірю я в Бога, у потойбічне життя і подібні речі. Але тут не йдеться про віру — йдеться про уявні образи. Не розумію, чому я повинен відмовитися від них. Без них я почувався б немов сирота. Власта докоряє мені, каже, що я мрійник. Їй здається, буцім я не бачу речі такими, які вони є насправді. Де там, я добре бачу, якими вони є, але, крім їхньої позірності, бачу ще й інше. Ці уявні образи неабищо. Вони перетворюють наш будинок на домівку.
Я ніколи в житті не бачив мами, тож і не плакав за нею. Навпаки, радів, що в мене на небі є така молода гарна матінка. В інших дітей не було такої молодої мами, як у мене.
Люблю я уявляти святого Петра, який сидить на ослоні біля віконця, з якого видно Землю. Часто мама приєднується до нього і теж дивиться. Петро не заважає їй, адже вона така красуня. Він дозволяє їй дивитися. І мама бачить нас. Мене і тата.
Мамине обличчя ніколи не буває сумне. Навпаки, дивлячись крізь те крихітне віконце Петрової комірчини, вона часто всміхається. Вона знає, що в потойбічному житті суму немає. Адже людське життя триває тільки одну мить і попереду нас чекає неодмінна зустріч. Та коли я був у Брно, покинувши тата самого, мені здавалося, ніби мамине обличчя вкривається смутком і докором. А я хотів жити з мамою у злагоді.
Отож поспішав я додому, наглядаючи, як у небі ширяють повітряні змії. Я був щасливий. Не шкодував, що все покинув. Звичайно, я любив скрипку, та й музикознавство любив теж. Але я не палав бажанням розбудувати кар’єру. Навіть найбільший успіх не міг зрівнятися з тією радістю, яку я почував, коли повертався додому.