Коли я сповістив татові, що більше не повернусь у Брно, він страшенно розгнівався. Не міг погодитися з тим, що я нівечу своє життя через нього. Тоді я сказав, що покинув училище, бо погано навчався. Урешті він повірив мені й ще дужче розлютився. Але мені все це було анідесь. Зрештою, й повернувся я не задля того, щоб вештатися без діла. Я знову став першою скрипкою в нашому оркестрі. Потім здобув місце вчителя зі скрипкової гри в місцевій музичній школі. Отак присвятив я себе тому, що любив.
Треба згадати і про Власту. Мешкала вона в сусідньому селі, що, як і моє село, стало вже передмістям, танцювала в нашому ансамблі. Познайомився я з нею ще тоді, як навчався у Брно, і, повернувшись, мав задоволення майже щодня бачити її. Справжнє кохання розквітло трохи згодом — якось під час репетицій вона так невдало підстрибнула, що поламала ногу. Я ніс її руках до амбулаторії, де викликали швидку допомогу, і відчував, яке легеньке, тендітне, кволе її тіло. Аж із подивом усвідомив, що зріст у мене метр дев’яносто, а вага сто кілограмів, що я можу дуби валити, а вона така слабенька…
То було немов осяяння. У цій маленькій покаліченій дівчинці я раптом розпізнав інший, набагато відоміший персонаж. Як це не помітив я цього раніше? Власта була вбога наймичка, про яку складено стільки народних пісень! Бідолашка, в якої немає нічого, крім честі, сердега, яку всі принижують, бідне дівча у поношених лахах, убога наймичка-сирота.
Усе воно, звісно, було не зовсім так. Вона мала батьків, ще й не бідних. Та були вони завзяті хлібороби, то нова доба добряче брала їх у лещата. Нерідко Власта приходила на репетиції у сльозах. На них наклали чималеньке зобов’язання з хлібоздачі. Її батька оголосили куркулем. Забрали в нього трактор і весь реманент, нахвалялися, що заарештують. Я жалів її. Хотів піклуватися про неї, вбогу наймичку.
Відколи її осяяли для мене слова народної пісні, сталося так, наче я зазнавав кохання, що вже тисячу разів було пережите. Так, наче я граю якусь давню нотну партитуру. Наче вона співає мені тих стародавніх пісень. Линучи тими співочими хвилями, я мріяв про весілля.
За два дні до одруження зненацька приїхав Людвік. Я зустрів його із захватом. Відразу сповістив про весілля й, оскільки він був моїм найпершим другом, запропонував бути свідком. Він пообіцяв мені. І таки прийшов.
Друзі з ансамблю організували мені справжнє моравське весілля. О першій годині вони заявилися до нас у повному складі, з музичними інструментами і в костюмах. Наш цимбаліст, п'ятдесятирічний музика-віртуоз, став старшим боярином. Йому ж таки випала роль весільного старости. Спершу батько налив усім слив'янки та почастував хлібом і салом. Потім староста махнув усім, щоб замовкли, і голосно почав:
Староста — це голова, душа, розпорядник усього весільного обряду. Так було завжди, десять віків поспіль. Молодий ніколи не був об’єктом свого весілля. Не він одружувався — його одружували. Весілля підхоплювало його і несло, немов океанський бурун. Не він діяв і говорив. Замість нього діяв і говорив староста. Навіть не староста, а предковічна традиція, що підхоплювала людей одне за одним і несла їх у своєму ласкавому потоці.
Під орудою старости ми подалися до села нареченої. Ішли полями, і мої друзі йдучи грали на своїх інструментах.
Перед Властиною хатою вже стояла вся її рідня у національних строях і чекала на нас. Староста продекламував:
З гурту, що стояв перед дверима, вийшов старий чоловік. «Якщо ви добрі люди, просимо до хати!» І показав, щоб заходили. Ми мовчки ввійшли досередини. Оскільки староста назвав нас утомленими подорожанами, спершу ми не зраджували наших справжніх намірів. Дід, що промовляв з боку молодої, сказав: «Якщо щось у вас на душі, то кажіть!».
І староста почав говорити, спершу манівцями, тільки загадками, і співрозмовник відповідав йому тим самим. Після численних вивертів він таки відкрив причину нашого приходу.