Атож, план таки успішно втілювався. Я взяв маленьку Геленину валізку, що стояла біля рецепції, й піднявся разом із нею до її кімнати, що, до речі, була не менш гидка, ніж моя. Хоч Гелена і схильна була бачити речі кращими, ніж були вони насправді, проте навіть вона мусила це визнати. Я сказав, що їй не треба цим перейматися й що ми все уладнаємо. Вона кинула на мене значущий погляд. Потім сказала, що їй треба вмитися, я відказав, ще це непогана думка і що я чекатиму її в готельному вестибюлі.
Коли вона спустилася (під розстебнутим плащем на ній була темна спідниця й рожевий светрик), я знову побачив, яка вона елегантна. Сказав, що ми підемо обідати в ресторан, непоказний, щоправда, але все ж таки найліпший з усіх, що тут є. Вона відповіла, що як я тут народився, то вона цілком здається на мене й у всьому мене слухатиметься. (Здається, вона обирала слова, що мали трохи двозначний зміст; те її намагання було кумедне, але й зворушливе.) Ми попрямували шляхом, який я вже пройшов уранці у марних пошуках сніданку, і Гелена ще кілька разів сказала, що рада познайомитися з моїм рідним містом, та хоч вона і справді була тут уперше, навсібіч не роззиралася, не цікавилася, що міститься в тій чи тій кам’яниці, як ото роблять люди, що опинилися в незнайомому місті. Я думав собі, у чому ж криється причина тієї байдужості: у душевній черствості, що не дозволяє вже почувати звичної цікавості, чи, може, Гелена так зосередилася на мені, що ні на що вже не звертає уваги; мені хотілося вірити у друге припущення.
Ми поминули бароковий монумент; святий тримав на собі хмарку, на хмарці був янгол, той янгол тримав ще одного янгола, а той останнього; небесна блакить була яскравіша, ніж уранці; Гелена скинула свій плащ, взяла його під руку і сказала, що тут дуже тепло; та теплінь іще дужче підкреслювала гнітюче враження закуреної пустки; монумент бовванів посеред майдану, наче уламок неба, який не може у нього повернутися; і я подумав, що нас обох теж викинуло на цей напрочуд пустельний майдан із його сквером і рестораном, причому безповоротно; що наші думки і слова стремлять у височінь, а наші вчинки низькі, немов сама ця земля.
Атож, тієї миті мене охопило навальне відчуття власної ницості; я й сам здивувався; та ще дужче здивувало мене те, що я не жахнувся від тієї ницості, а сприйняв її із задоволенням, навіть із радістю й полегшенням, і задоволення це було тим дужче, що жінку, яка йшла поруч зі мною, спонукали цієї сумнівної полуденної пори мотиви, які навряд чи вищі були від моїх спонук.
Двері ресторану вже були відчинені, та зала порожня: була допіру за чверть дванадцята. Всередині стояли столи; перед кожним столом стілець, на столі тарілка для супу, накрита паперовою серветкою, на ній хрест-нахрест ніж, виделка і ложка. У ресторані не було нікого. Ми сіли за столом, взяли прибори і серветки, поклали їх по обидва боки від тарілки і заходилися чекати. За кілька хвилин у дверях кухні з’явився кельнер, окинув оком залу і хотів було піти назад.
«Кельнере!» — погукав я.
Обернувшись на закаблуках, він ступив до нас кілька кроків. «Ви щось хотіли?» — запитав він, зупинившись за п’ять чи шість метрів від нас. «Ми з’їли б щось», — відказав я. Він буркнув: «Тільки з дванадцятої!» — і, знову крутнувшись, хотів було сховатися в кухні. «Кельнере!» — погукав я. Він обернувся. «Скажіть, будь ласка, — гукав я, бо він був далеченько від мене, — горілка у вас є?» — «Ні, горілки нема». — «А що ви можете нам запропонувати?» — «Ялівцівку», — здалеку відказав він. «Шкода, — гукнув я йому, — але принесіть бодай дві ялівцівки, якщо вже так!»
«Я й не спитав, чи ви питимете ялівцівку», — обернувся я до Гелени.
Вона засміялася. «Ні, до такого я не звикла!»
«Дарма, — сказав я. — Скуштуєте. Ви у Моравії, а ялівцівка — улюблений напій моравців».
«Чудово! — зрадівши, вигукнула Гелена. — Як на мене, то нема нічого ліпшого, ніж отакі шинки, як оцей, забігайлівки, де збираються водії й монтажники, де п’ють і їдять прості страви».
«Ви, мабуть, полюбляєте виливати склянку рому в кухоль пива?»
«Ну що ви!» — відказала Гелена.
«Але ж ви полюбляєте бувати поміж простим людом».
«Правда ваша, — сказала вона. — Терпіти не можу отих розкішних ресторанів, їхніх улесливих кельнерів із десятками страв…»