«Це так, не люблю я симулювати почуттів, це єдине, чого не зуміли навчити мене жінки. Тим-то я й не брешу вам, Гелено, хоч як непросто в це повірити: зустрівши вас, я зрозумів, що вже довго вас чекав. Чекав, навіть не знаючи. І тепер ви повинні стати моєю. Це так само неухильне, як і доля».
«О боже, — сказала Гелена, опустивши повіки; на її щоках виступили червоні плями, вона дедалі дужче ставала Геленою, яку я омріяв, — беззахисною і кинутою напризволяще. — Якби ж то ви знали, Людвіку! У мене було так само! Побачивши вас уперше, я вже знала, що це не флірт, і якраз це мене і злякало, адже я заміжня, але збагнула, що все, що було поміж нами, — правда, що ви були моєю правдою й що з цим нічого не вдієш».
«Ви теж моя правда, Гелено», — сказав я.
Сидячи на дивані, вона розглядала мене широко розплющеними очима, а я сидів на стільці напроти й жадібно дивився на неї. Потім поклав долоні їй на коліна і задер спідницю, аж стало видно береги панчіх і еластичні підв’язки, що на її повнявих стегнах викликали враження чогось сумного і жалюгідного. Вона сиділа непорушно й не відповідала на мої дотики ні словом, ні поглядом.
«Ох, якби ж то ви знали…»
«Що саме?»
«Як я живу».
«Як ви живете?»
Вона гірко всміхнулася.
Я раптом злякався, що вона вдасться до банального виверту невірних дружин і почне поливати брудом свій шлюб, позбавивши у такий спосіб мене його цінності саме тоді, коли він став моєю здобиччю.
«Не кажіть мені, що ви нещасна в шлюбі, що ваш чоловік вас не розуміє!»
«Я й не хотіла цього сказати, — боронилася Гелена, трохи спантеличена моєю атакою, — я тільки…»
«Ви тільки думали про це щойно. Кожна жінка думає про це, лишаючись наодинці з іншим чоловіком, але отут і починається облуда, а ви ж, Гелено, хочете залишатися правдивою, еге ж? Ви, звісно ж, кохали свого чоловіка і не віддалися б йому без любові».
«Авжеж», — відказала вона тихенько.
«А до якого типу чоловіків він належить?»
Вона звела плечима і сказала:
«Чоловік».
«І давно ви його знаєте?»
«Уже тринадцять років ми одружені, та й до того були знайомі».
«То ви були ще студенткою?»
«Так. Першого курсу».
Вона хотіла поправити спідницю, я взяв її за руку і не дав того зробити. Допитувався далі:
«А він? Де ви його зустріли?»
«На репетиціях ансамблю».
«Ансамблю? Він співав там, ваш чоловік?»
«Авжеж. Як і ми всі».
«Ага, то в ансамблі ви й познайомилися… Гарна обстановка для кохання».
«А певно!»
«Та й уся та епоха гарна була».
«Ви теж любите спогади про неї?»
«Найкращий період мого життя. Але скажіть, ваш чоловік — то було перше ваше кохання?»
«Не хочу я зараз і думати про нього!» — захищалася вона.
«Я хочу пізнати вас, Гелено. Тепер я все хочу знати про вас. Що ясніше бачитиму я вас, то дужче ставатимете ви моєю. То до нього був у вас хтось?»
Вона схилила голову.
«Так».
Мені стало прикро, що в Гелени був хтось іще до Павла Земанека, адже це майже знецінювало його і могло звести нанівець увесь мій задум.
«Справжнє кохання?»
Вона похитала головою.
«Просто дурна цікавість».
«Отож перше кохання — це був таки ваш чоловік».
«Так, — погодилася вона, — але так давно було…»
«Який він був?» — допитувавсь я тихенько.
«Та нащо вам це знати?»
«Таж я всю вас хочу, із усім, що є у вашій голівці!» — сказав я і погладив її коси.
Як щось і заважає жінці розповідати коханцеві про свого чоловіка, то дуже рідко це буває шляхетність, делікатність чи достеменний сором, а найчастіше вона просто боїться розізлити коханця. Коли ж він усуне ту осторогу, жінка відчуватиме до нього величезну вдячність, та й вільніше почуватиметься, зокрема, і тому, що їй буде про що побалакати, адже кількість тем для розмови не сягає нескінченності, а для заміжньої жінки її чоловік — просто-таки омріяна тема, це єдина тема, в якій вона почувається впевнено, її вона тлумачить із певністю справжнісінького експерта, зрештою, кожна людина полюбляє видавати себе за експерта і цим тішитися. Отож, коли я дав на здогад Гелені, що ця тема не буде мені прикрою, вона цілком розкуто почала говорити про Павла Земанека і настільки поринула у спогади, що жодного разу не заплямувала його образ; розповіла, як вона закохалася в нього (стрункого хлопчину зі світлим чубом), як поважала вона його, коли він став політичним лідером їхнього ансамблю, як любили його всі її подруги, та й вона теж (він так умів говорити!), як гармонійно розвивалося їхнє кохання за тієї пори, яку вона спробувала виправдати кількома фразами (хіба ж ми знали, що Сталін розстрілював вірних комуністів?), либонь, не тому що хотіла звернути балачку на політику, а тому що почувалася причетною до того всього. Те, в який спосіб вона боронила епоху своєї молодості й ототожнювала себе з нею (вона говорила про неї як про втрачений притулок), скидалося майже на якусь невеличку демонстрацію: бери мене і без жодних умов, крім одної: ти дозволиш мені бути такою, яка я є, приймеш мене з усіма моїми переконаннями. Так демонстрація переконань за ситуації, коли йдеться не про переконання, а про тіло, має в собі щось аномальне, вона свідчить про те, що переконання у певний спосіб не дають спокою тій жінці: або вона остерігається, щоб її не запідозрили в тому, що в неї узагалі ніяких переконань нема, або ж (і в ситуації з Геленою це найправдоподібніше) вона потайці сумнівається у їхній вартісності й, щоб надати їм цінності, ставить під загрозу те, що в її очах має безсумнівну вагу: сам акт кохання (може, з хитрою підсвідомою певністю, що для коханця той акт означає більше, ніж суперечка з приводу її переконань). Ця Геленина демонстрація не була мені неприємна, тому що наближала мене до самісінького осердя моєї пристрасті.