Як по правді, гладке дівчисько давало мені шанс бодай якось порятуватися. Останню нагоду зрозуміти сувору критику товаришів, знову прилучитися до них, ототожнитися з ними і, завдяки тому ототожненню, дістати змогу випросити за це у них розуміння. Та внаслідок тієї необдуманої відповіді я умить викинув себе зі сфери їхнього мислення, відмовився відігравати роль, яка розігрувалася на сотнях зборів, сотнях дисциплінарних обговорень і сотнях судових процесів: роль підсудного, який пристрасно звинувачує себе (ототожнюючись у такий спосіб із суддями) й отак намагається випросити прощення.
Знову запанувало мовчання. Поклав кінець йому Земанек. Він сказав, що не може уявити собі, що ж смішного може бути в моїх антипартійних висловлюваннях. Знову навів Фучикові слова і заявив, що у критичних ситуаціях вагання і скептицизм неухильно обертаються зрадою й що партія — це фортеця, в якій немає місця зрадникам. Мій виступ, додав він, свідчить про те, що я нічогісінько не зрозумів і що мені не лише немає місця в партії, а не заслуговую я навіть на те, щоб робітничий клас витрачав кошти на моє навчання. Він запропонував виключити мене з партії, а також із університету. Люди в аудиторії попіднімали руки, і Земанек звелів мені віддати партійний квиток і піти звідтіля.
Я підвівся і поклав партквиток на трибуні перед Земанеком. Він і не глянув на мене; він уже перестав мене бачити. Тепер я бачу його дружину, що сидить напроти мене, п’яна, щоки червоні, спідниця задерта по пояс. Вгорі її гладкі ноги облямовані чорними еластиковими трусами; роками розчепірювалися й стулялися вони згідно з ритмом життя її чоловіка. Я провів по них долонями, і враження в мене було таке, наче я тримаю в руках самісіньке Земанекове життя. Потім глянув на Геленине обличчя, в її очі, що мружилися від моїх дотиків.
4
«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй неголосно.
Вона підвелася з дивана, і задерта спідниця упала їй нижче колін. Глянула мені у вічі й, не кажучи ні слова (та не відводячи погляду), поволі розстебнула замок спідниці. Спідниця вільно ковзнула вниз; вона вивільнила з неї ліву ногу, правою ногою зачепила її і, взявши до рук, повісила на стілець. Тепер вона була у светрі й комбінації. Потім, нахиляючи голову то туди, то сюди, скинула светр і теж повісила його на спинку стільця.
«Не дивіться», — попросила вона.
«Я хочу вас бачити», — сказав я.
«Ні, лиш не тоді, коли я роздягаюся».
Я підійшов до неї. Обнявши її попід пахвами, ковзнув долонями по її стегнах; під трохи вогким від поту шовком комбінації відчув м’яку округлість її тіла. Вона звела обличчя, вуста її розтулилися (сіпнувшись) від багаторічної звички до поцілунку. Та я не хотів її цілувати, хотів радше дивитися на неї, причому так довго, як тільки можливо.
«Роздягайтеся, Гелено», — повторив я, відходячи на кілька кроків, щоб скинути піджак.
«Забагато світла тут», — сказала вона.
«Це те, що й треба», — сказав я їй і повісив піджак на спинку стільця.
Вона скинула комбінацію і жбурнула її на светр і спідницю; відстебнула і одну за одною скинула панчохи; не жбурнула їх, а понесла до стільця і дбайливо поклала; потім випнула груди і сягнула руками поміж лопатки; минуло кілька секунд, аж її плечі опустилися разом із бюстгальтером, що ковзнув її грудьми; стиснуті поміж плечима і руками, її перса стулилися докупи, великі, повні, бліді й, звісно ж, трохи обважнілі.
«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй востаннє. Вона глянула мені у вічі, потім скинула чорні еластикові труси, що тісно облягали її, і кинула їх туди, де вже лежали панчохи і светр. Вона була гола.
Я уважно фіксував найменші подробиці тієї сцени: адже йшлося мені не про те, щоб сягнути швидкої утіхи з жінкою (будь-якою), мені кортіло у щонайменших подробицях заволодіти чужим інтимним світом, причому опанувати його за пів дня, упродовж однісінького акту кохання, під час якого я повинен бути не лише тим, хто поринає з головою у пристрасть, а й тим, хто чатує на прудку здобич, а отже, бути надзвичайно уважним і пильним.
Досі я володів Геленою лише поглядом. Ще й зараз тримався я від неї на відстані, хоч вона, навпаки, вже прагнула палкого контакту, що захистив би її тіло від холодного погляду. Навіть на віддалі цих кількох кроків я вже відчував вогкість її вуст і чуттєву нетерплячку її язика. Секунда, дві — і я вже був перед нею. Ми обнялися, стоячи посеред кімнати, поміж двома стільцями, закиданими нашим одягом.
Вона пробурмотіла: «Людвіку, Людвіку, Людвіку…». Я попровадив її до дивана. Поклав її. «Іди, іди! — сказала вона. — Іди до мене, йди…»