«Не вдягайся… — попросила Гелена й, простягнувши до мене руку, повторила: — Іди до мене!»
Я хотів тільки одного: щоб далі нічого не було, а якщо це неможливо і воно все-таки буде, то щоб ті хвилини згубилися в незначущості, щоб вони були невагомі, легші від куряви; не хотів я контакту з Геленою, думка про ніжність лякала мене, та заразом остерігавсь я й напруги, й будь-якої драматизації; тим-то неохоче покинув я сорочку на стільці й сів коло Гелени. Жах, та й годі: вона притулилася до мене, припавши лицем до моєї ноги і вкриваючи її поцілунками; незабаром нога стала аж мокра, та не від цілунків: коли вона звела голову, я побачив, що її щоками котяться сльози. Вона втерла їх і сказала: «Не гнівайся, коханий, не гнівайся на мене, що я плачу». Ще раз міцно пригорнувшись, вона обняла мене руками і врешті заридала.
«Що з тобою?» — запитав я.
Схиливши голову, вона сказала: «Нічого, нічого, дурнику мій» — і почала вкривати моє обличчя і все тіло гарячковими поцілунками. «Я з глузду зсунулася від кохання», — додала вона потім і, оскільки я нічого не казав, далі провадила: «Ти кепкуватимеш з мене, але мені байдуже, я ошаліла від кохання, ошаліла!», а що я й далі мовчав, то вона сказала: «І я щаслива…», потім кивнула на столик із недопитою пляшкою горілки. «Ну ж бо, налий!»
Не було в мене ані найменшого бажання наливати ні собі, ні Гелені; я остерігався, щоб нові чарчини горілки не посилили небезпеку продовження цього дня (який був чудовий, та лише за умови, що вже добіг краю, лишився за мною позаду).
«Ну прошу тебе, любий! — Вона вперто показувала на столик і вибачливим тоном докинула: — Не гнівайся, я така щаслива, мені хочеться бути щасливою…»
«Мабуть, для цього не треба пити горілки», — зауважив я.
«Не гнівайся, мені так хочеться!»
Нічого не вдієш; я налив їй чарку. «Ти не гніваєшся на мене?» — запитала вона. Я заперечно хитнув головою. Вона одним духом вихилила чарку і сказала: «Постав це все коло мене!». Я поставив пляшку із чаркою долі, на відстані простягнутої руки.
Вона хутко оговталася від нещодавньої втоми і відразу ж почала корчити з себе маленьке дівча, хотіла тішитися, веселитися і всіляко виказувати своє щастя. Вочевидь, вона почувалася цілком розкутою і природною у своїй голизні (на ній був тільки годинник, де теліпалася ота бляшка із зображенням Кремля), вона прибирала різних поз, у яких їй було б зручніше: схрестила ноги по-турецькому, потім, простягнувши їх, сперлася на лікоть, потім лягла на живіт і поклала голову мені на коліна. Знову і знову товкла вона мені, яка, мовляв, щаслива, намагаючись тим часом поцілувати мене, а я самозречено терпів це, зокрема, тому що губи її були слиняві, а їй не досить було моїх рук та плечей, вона силкувалася ще й вуст моїх сягнути (мушу сказати, я страх не люблю слинявих поцілунків, хіба що у сліпому вирі пристрасті).
Вона знову сказала мені, що нічого такого досі не зазнавала; я відказав (задля годиться), що вона перебільшує. Вона присягалася, що ніколи не бреше в коханні й що в мене немає ніяких підстав не вірити їй. Розвиваючи ту думку, вона почала казати, що передчувала все це ще від нашої першої зустрічі, що в тіла є власний інстинкт, і він не обманює, що, звичайно, її захопив мій розум і моя завзятість (еге ж, завзятість! Цікаво, де вона її побачила?), але знала вона і те, про що не зважувалася сказати раніше: від самого початку існує поміж нами одна з тих таємних угод, яку тіло укладає лише раз у житті. «Тим-то я і щаслива така, розумієш?» Вона нахилилася, щоб узяти пляшку, і налила собі ще одну чарку. Вихиливши її, сказала: «Самій доводиться пити, якщо вже ти не хочеш!».
Хоч та пригода вже минулася для мене, мушу зізнатися, що Геленині слова не були мені неприємні: вони підтверджували успіх мого задуму і цілковиту обґрунтованість мого задоволення. Оскільки я не знав, що сказати, і не хотів сидіти мовчки, я заперечив, зауваживши, що вона, звісно, перебільшує, кажучи, що такого зазнала лише раз у житті; хіба в неї не було такого великого кохання зі своїм чоловіком?
Почувши те, вона поринула у глибоку задуму (вона сиділа на дивані, спустивши ноги додолу, опершись ліктями на коліна і тримаючи у правій руці чарку), а потім тихо сказала: «Так».
Немає сумніву, вона вважала, що патетичність того досвіду, якого вона щойно зазнала, зобов’язує її і до не менш патетичної відвертості. Вона знову повторила «так» і сказала, що, мабуть, було б недобре в ім’я того дива, яке сталося нещодавно, поливати брудом те, що було колись. Знову хильнула ще одну чарку і почала розбалакувати, що найпотужніші переживання такі, що їх не можна порівнювати між собою; кохання, якого зазнала жінка у двадцять років, і те, якого вона зазнала у тридцять, — цілком різні явища. І щоб я добре зрозумів її: не лише з фізичного, а й із психологічного погляду.